Віщий - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
П`ятниця, 09.12.2016, 03:00
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Віщий
Його не можна було не боятись. Старий, побитий життям чоловік, дід — всі ми пам'ятали Івана саме дідом. Та й наші батьки говорили так: дід! Скільки йому років? Вісімдесят? Дев'яносто? Сто? Хто знає, можливо, й більше?
Він рідко з'являвся на людях, раз в тиждень приходив до магазину. Розплачувався старими гривнями, тими, що були самими першими. Свіжий хліб не брав. Три дні на вітрині, без целофану — саме те, що потрібно. До пшеничного кірпіча купував вино: кагор, одну пляшку, і щось по-дешевше, двушку, в економічній упаковці, теж червоне.
Не дякував, не вітався, не прощався.
Завжди з опущеною головою він ішов додому. Не помічав нікого або ж робив вигляд, що не помічає. Та яка різниця?
Говорили, Іван годинами сидить на лаві дивлячись на річку чи на дорогу, яка за нею. Насправді, на лаві діда бачили рідко. Його волосся сніжно-біле. Зморшки грубі: і біля очей, і на лобі. Останні п'ять років він не голився, не збривав бороду, але вона акуратно ножичками підрізана.
Одного разу Іван вийшов із кущів рогози, а на бороді у нього червоні потьоки. “Крові” - думали ми, лякаючись діда. Кричали до нього: “Вампір! Дємон! Кров п’є!” Насправді, то всього лишень вино (те, що по-дешевше). Іван пив його на човні біля копанок.
Про старого ходили легенди. Іван - живий міф. Він прожив увесь всій вік на одинці, в будинку біля кладовища. У нього не було ні дружини, ні дітей, ні родичів, ні друзів. Жодного разу до нього в гості ні хто не заходив. “Відлюдько, так і помре, не залишивши сліду про себе, а смерть вже не за горами. Та він, схоже, не боїться її. Ходить ночами на цвинтар, збирає цукерки на могилках після свят. Збирає постійно хмиз та дошки в рові біля старої заваленої каплички. Там на польському за межею, хрести, кажуть, ламає, щоб в грубі палити взимку. Як йому не страшно? Що він там забув? Водиться з нечистою силою. А як ще пояснити дану ситуацію? Його не раз бачили на перехрестях коли йшла процесія. Зазвичай піп відчитує там покійника, а він перед ним раз і з'явився. Не хворий же!? Постоїть так, подивиться і піде далі. За городом не доглядає. Навіть картоплю не сидить. Живе так ось аби світ не пустував. Доживає своє”.
Батьки та бабуся в дитинстві Іваном лякали нас: мене, брата і сестру. Казали, їж, а то прийде Дідьо Ваня і з'їсть все. Або: “Будь слухняний, не бушуй, а то Ваня дивиться на тебе, заглядає у вікна, коли дітки не слухняні то він приходить і забирає їх”. Ще говорили, що саме він вимикає світло ввечері.
Так чи інакше Іван сам створював легенди про себе.
Одна з них про те, що дід відчуває прихід смерті і коли він з'являється біля подвір'я чи поруч нього то обов'язково потрібно чекати біди. Кілька разів Іван був вісником смерті, в прямому розумінні цього виразу. Я би ніколи в це не повірив, але якось став свідком випадку, який перевернув з ніг на голову мою свідомість. Так ось в чому суть: діда кілька разів помічали навпроти вікон чужих будинків, а через певний час у кімнаті з тими вікнами лежав покійник чи покійниця. Насправді, це було дуже дивно: як? Просто не вкладалося в голові: як він це робить? Чи то просто збіг обставин, чи дійсно старий відчуває? Я просто не міг (і не можу зараз) зрозуміти.
Приходить і стоїть, таке доводилося чути не раз.
Не завжди, але він був присутній.
В п'ять років дідом лякали нас, в десять - ми боялись його, в п'ятнадцять — для нас Іван став ходячим уособленням усіляких забобонів та легенд.
Скажу чесно, я усіляко уникав зустрічі з ним. Коли бачив, серце несамовито калатало і мені доводилося обходити те місце сьомою дорогою.
Фігура старого впізнавалась здалека. Його повільна хода, ніби вся важкість землі лежить в нього на плечах, торба в руці, або палиця на яку він спирається. Одягнений в довгий сірий або чорний плащ, часів Радянського союзу — восени, влітку у в'язану кофту з довгими рукавами. На голові незмінно шапка або капелюх. Він ходив в ліс по дрова, хоча ніколи зі сторони дідового подвір'я не було диму, як мінімум — я не його пам'ятаю (таке теж не виключено).

***
Ми ходили купатись на став. Місце на дамбі, біля розлогих валів старого Болохівського поселення, облюбували вже давно. Тарзанку прив'язали до гілки однієї верби. Стрибали, плюхались у воду, грали квача, але не того дня. Було літо, здається, 2005 року. Веселі, ми йшли з велосипедами по дамбі: брат Віталій, сестра Юля, я, Руслан і Костік. Розповідали один одному якісь історії, а ж раптом: “Дивись, хтось стоїть!” - сказав Руслан. Дійсно, біля верб стояла людина. Ми не звертали в сторону, йшли собі як не бувало. То був Іван. Дід дивився на плесо ставу. “Здрасті!” - привітався хтось з нас. Іван не відповів. Він продовжував стояти повільно відгороджуючись від нас лівим плечем, повертаючись в сторону. Мовчки ми пройшли повз нього.
У воду полізли не відразу. Почекали, щоб старий пішов. Лише тоді прямо в одязі, вчепившись за палку тарзанки, Костя, закидаючи ноги вперед, стрибнув.
На наш галас збігались інші дітлахи.
Ми жбурлялись болотом.
Через якихось пів години наша компанія збільшилась в два, а то й три рази.
Ігор взяв човна. Він виплив із затоки і ми всі гуртом попливли на інший берег. В деяких місцях став надзвичайно глибокий. Весло вже не торкалося дна. Ми сміялися. Віталік став розхитувати човен. “Перестань!” - говорив Руслан. Брат сміявся зупинившись. У той самий момент розгойдувати, переступаючи з ноги на ногу, став Ігор. Човен нахилився вправо, потім вліво, потім знову вправо, знову вліво і через борт в середину набралось десь відро води. Ігор ржав. Брат теж. Руслан вхопився за лавку руками. Юля заверещала. “Все нормально! - сказав Ігор — Шутка це!”. “Давай, воду черпай!” - огризнулась сестра. Черпати дійсно вже треба, а ось не задача: немає чим. В якусь хвилину човен знову нахилився вбік. “Тримайся!” - до Костіка, який вже розмахував руками в повітрі, гукнув Віталік і подав хлопцеві руку. Вхопившись за неї Костя втримався на ногах.
Вода набиралась в човен, який подібно “Титаніку” тонув.
До берега метрів тридцять. Здавалася б не далеко, але їх потрібно проплисти.
Так за якусь хвилину вся наша банда опинилася у воді.
Бовтатись біля берега — це одне, а намагатись не потонути це зовсім інше. Повітряні бульбашки з рота я запам'ятав чітко. Завжди закривав очі коли пірнав, а тут я бачив плесо з середини, сонце і небо - воно над головою, проте хвилі закривали їх. Я тону, промайнуло в думці. У вухах вакуум і лише: хлоп, хлоп, хлоп — від ударів ніг та рук по поверхні ставу. Час завмер. Ноги Віталія. Скривлене обличчя Костіка - зовсім поруч. Довге волосся Юлі. Човен, що іде на дно кормою вниз. Тону, знову подумав я, тільки цього разу змахнув руками. Все зарухалось. Час продовжив свій хід і я вирвався з полону випливши на поверхню та зробивши ковток повітря.
Там внизу вода надзвичайно холодна, мабуть, джерело.
- Давай сюди! - горлав Ігор.
Пливли хто як вмів, я по-собачому. Із надзвичайними потугами все ж таки всі ми дістались жаданого берега, тільки Ігор скиглив: “Батько вб'є мене за човен”.
- А він стоїть! - прошепотіла сестра.
- Хто?
- Там! Дивись... - і показала рукою.
Дід стояв між городами на стежці біля криниці.
Фігура Івана зарухалась.
- Іде. - прокоментувала Юля.
Дійсно то був Іван. Було зрозуміло, що то він.
- Невже старий спостерігав за нами?
Я відразу згадав історію про вікна.
- Забираймося звідси!

***
Повертаючись дому я побачив Івана на старому кладовищі. Він складав на ряднину дошки, які збирав там. Я кілька разів зиркнув на нього. Старий продовжував робити своє діло. Я вже хотів повертатись назад, щоб обійти, але щось зупинило мене. Дід вчепився руками за праву сторону хреста, затріскотіло, він відламав одну його частину, кинув на землю. Потім взявся за ліву. Вона піддалась легше. Іван просто витягнув її. Вертикаль хреста похилилась вбік.
- Навіщо ви це робите? - не знаю чому крикнув я.
Коли дід зупинився мені стало лячно.
Для чого зачепив його? - картав себе я, готуючись до страшного.
Іван тримав у руках дошку.
Не потрібно було, думав. Пройшов би собі і все. Але - ні, зачепив, гордий, допитливий. Що тут скажеш? Дурень!
Хотілося просто утекти. Я навіть відступив назад, зробив кілька кроків, щоб “вдарити по копитах”.
Чекав. А у діда жодної реакції.
Волосся на його голові розчісував вітер.
- Що ви тут робите? - ледь чутно прошепотів я.
Старий топтався на чужій могилі. Йому байдуже хто там лежить. Він, як і я, навіть не знає імені покійника. Ступає кирзовими чоботами там де лежить його чи її голова. Зрештою Іван вдарив ногою по стержні, що залишився від хреста. Той похилився до землі. Дід наніс ще один удар.
От і все немає, подумав я.
- Шо треба? Іди звідси! - раптом сказав він. Перший і останній раз я чув його хриплий голос.
Більше мені нічого не хотілось . Я побіг додому.
Вже у себе в кімнаті зрозумів, що не боюсь Івана. Саме так: не боюсь!
Ось, що означає перебороти страх.
Різні думки проникали в мою голову, але їхня суть одна: залізти у дідовий будинок і дізнатись, які таємниці він ховає там.
Підступного плану вторгнення у мене не було. Я навіть не знав з ким піду на таке. З кожним наступним днем нав'язлива ідея прокидалась і свердлила голову. Я підходив все ближче і ближче до Іванового подвір'я. Гра в партизани тривала тиждень.

***
- Ти здурів! - вигукнув Руслан, коли я йому розповів про свою ідею.
- Ні!
- Так стрьомно же...
- Ми дочекаємось тієї пори коли він вийде з дому.
- Я не хочу.
В очах Руслана я бачив, що йому хочеться так само як і мені, йому хочеться дізнатись правду і ми, тільки ми, будемо знати її.
- Якщо нас спіймають? Що тоді? Якщо Іван повернеться й побачить нас у своїй домівці?
Про це я намагався не думати, усіляко відганяючи подібні думки від себе. Саме тому, мабуть, мені потрібен був компаньйон. Я боявся кари за такий вчинок. Я думав: якщо нас буде двоє, кару розділять навпіл.

***
Через тиждень у неділю ми наважились на штурм будинку Івана. Думали вибити вікно і через нього потрапити в середину. Руслан спочатку погодився, але потім засумнівався, сказавши: “Слідів не потрібно залишати”. “Витягнемо цвяшки. Знімемо шибку. Потім поставим її на місце” - парирував я. “Це краще” - відповів мій друг. В глибині себе я теж погоджувався.
Вже наблизившись до будинку, ми подовгу сиділи в кущах розглядаючи навколишню місцевість. Потрібно впевнитись, що нікого немає, що ніхто не йде, і саме головне, щоб не було Івана. В селі ми спостерігали за ним і, здається, діда немає в дома. От це “здається” муляло в усі боки. Ні я, ні Руслан остаточно впевненими не були. “А якщо старий в хаті?” - виникало питання і ми гнали від себе думки пов'язані з цим.
- Ось там, зі сторони груші, шифер побитий, бачиш? - запитав Руслан.
Я повів поглядом.
Дійсно!
- І вилізти доволі таки просто.
Ми одразу переосмислили свій план.
- Заліземо на горище. Так буде спокійніше.
Тим паче огорожі як такої не існувало. Звісно, там стояли стовпчики із так-сяк прибитими до неї довгими патиками ясена чи клена. Ми запросто проберемось туди. Оглянемо горище. Будемо діяти тихо. Прислухаємось чи немає в приміщенні рухів та звуків. І, якщо там дійсно немає Івана, то заліземо в середину.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки.
- Давай! Ти перший... - прошепотів Руслан.
Короткими перебіжками я дістався груші. Вхопившись руками за найнижчу гілку — підтягнувся. Ногами обійняв стовбур. “Ще одне невеличке зусилля”. Правицею за наступну гілку. Опору для ніг? Знайшов. Ліз повільно зиркаючи на Руслана, що слідом за мною наближався до хиткої псевдо-огорожі. “Як?” - кивнув хлопець. Я зробив жест головою: “нормально!” - мав означати він. Я ступив на дах, тримаючись руками за гілку, що вище впиралась у шифер. Здається не тріщить. Зробив кілька кроків, ще трохи і я зазирну на горище.
Руслан ліз на грушу.
Я поглянув ще раз на нього і поліз в середину.

Стояли ящики.
Валялось залізяччя: болти, гайки, велосипедні крила...
Прив'язані мотузками до балок, висіли мішки, з мішковини яких стирчало пір'я.
- Що тут? - в спину мені прошипів Руслан.
- Нічого! - відповів я не озираючись.
- А внизу?
- Не знаю!
Хлопець теж пірнув в середину.
Горище виглядало порожнім.
Ми стали прислухатись до того, що відбувалось в будинку.
Тихо!
Ми опустились на коліна біля ляди і крізь щілини зазирали в коридор.
- Здається нікого.
Я одразу звернув увагу на те, що драбини немає. Там лежало два чи три хрести. Помітивши їх, Руслан засумнівався. Він сказав, що не знає точно чи хоче знати правду і секрети цього клятого діда. “Але ми вже тут, залишилось тільки спуститись” - шепотів я. Мій друг ковтав мої слова відповідаючи на них мовчанням. “Якщо не хочеш, я полізу сам, але ти повинен мене почекати” - продовжував сичати я.
“Добре!”
Вже голосніше я продовжив:
- Тоді допоможи мені підняти ляду.
Ми вчепились за крючечок і вдвох підняли її.
Вниз полетів якийсь болт. Вдарившись об дерево він порушив тишу. “Все пропало” - чомусь подумав я. Але ні хто не йшов, ні хто не рухався. Зрештою тиша поновилась. Лише наші коливання: вдих-видих; лише вони порушували невидиму напругу, яка дійсно існувала біля нас.
Я поліз в хату.
Руслан тримав ляду.
По стіні опускався на підлогу.
Вапно падало мені за комір.
Засипав обличчя порох який я потягнув за собою із горища.
Відчувши ногами підлогу я застиг. Серце несамовито вистукувало. Господи, подумав я, там таки хтось є. Дійсно, це істинна правда. Крізь відчинені двері сусідньої кімнати я бачив голову, яка виглядала з крісла качалки, що стояла спинкою до щілини.
Руслан сказав:
- Що там?
І я шепочучи устами не видаючи ні звуку й прикладаючи вказівний палець до губ говорив, ну ніби говорив:
- Тихо!
Хлопець кивнув мені, мовляв: що?
Я у відповідь: Не знаю! - і далі головою вбік: Там...

... вперше і востаннє у своєму житті я бачив як з людини виходить щось сиве, прямо з тіла, піднімається догори, до стелі.
Я ніяк не міг зрозуміти...
стояв на місці й тупо вчепився очима за невідоме мені
лише потім дійшло: душа.
Страх заважав мені розгледіти її риси. Лише сива маса, що злітає до стелі й зникає.
Я зайшов у кімнату, повільно наближався до Івана. Його очі відкриті. Він дивиться повз, десь в сторону, вище, в те місце куди кілька секунд назад зникла його душа. Іван дивиться і в очах, у холодному старечому погляді, я бачу рух. “Щось присутнє тут!”, але в кімнаті окрім мене більше нікого немає. В очах пляма. Тінь. Навіть, не знаю, як назвати це, просто: щось є!
Я дивлюсь в очі, а там...
“Секунду назад я бачив, точно бачив, щось було за моєю спиною”.

Дід помер.
Потрібно тікати. Потрібно забиратись звідси геть.
Я побіг до дверей.
Відкрив їх, вони були замкнені на клямку з середини, і вийшов на двір.
“Іван помер” - стукало в моїй голові.
“Вже, справді, немає кого боятись” - кидав в догонку мені страх.
Лише сива маса, що виходила з дідового тіла, на все життя залишила слід в моїй пам'яті.

Стара Синява , грудень 2012 — січень 2013
Категорія: Конкурс | Додав: Marusia (19.08.2013) | Автор: Валерій Пузік
Переглядів: 274

Публікації інших авторів

Айболить (англійська для дошкільнят)
Знеболення душi
Стою на пагорбі у затінку беріз...
Гроза
Сплав інтимних почуттів
Прилину…щастям…поруч…
що в нас там на завтра?
Нам с тобою осталось каких-то сорок лет
Коли без тебе я..
І знов надворі дощ при сонці...

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]