Вірші - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
Середа, 07.12.2016, 11:44
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Вірші
***

Я від зоряного неба відірву тобі шматок,
Стежку вистелю до тебе з ромашкових пелюсток.
Я туманом сизокрилим твої плечі обійму,
Срібним зоряним намистом в ноги я тобі впаду.

У нестерпну літню спеку стану грозовим дощем,
Попереджу небезпеку, буду лавровим вінцем.
Землю підійму до неба- небо до землі схилю.
Схочеш- я помру для тебе, схочеш- знову оживу.

Стану янголом небесним, всі невдачі відведу,
Каменем на перехресті шлях до щастя покажу.
Душу, змучену чеканням, у дарунок принесу,
Серце сповнене коханням, в твої руки покладу...

Все віддам тобі , а потім я піду з твого життя,
Лиш тоді ти зрозумієш- ким для тебе я була.
17.18.11.

Вечір

Впало синім морем небо на тополі,
Полягло туманом в росяну траву,
Так почався вечір у широкім полі,
Заховавши сонце в сіру пелену.

Все немов завмерло у тяжкій дрімоті,
У німій надії на спокійний сон.
Тільки десь далеко кумкання в болоті,
Каламутить тиші бездоганний фон.

Темрява вдяглася в зоряні перлини,
Місячну дорогу кинула до ніг,
Заблудила вечір в заспаній долині:
Вічний та надійний ночі оберіг.
22.10.11.

Підсніжник.
(баллада)
Я хочу дивну казку роказати.
Хтось її може знати, хтось не знати:
Чому всі квіти на морозі гинуть
І лиш підсніжник не боїться хуртовини?

Коли наш Бог усе створив на світі:
Людей, моря, поля, озера й вітер,
Роздав всі кольори, то аж втомився,
Тут глядь,- а Сніг без крльору лишився.
«Ну що ж,- я кольори усі роздав,
Великий сотворитель наш сказав,-
Іди проси. По світу помандруєш,
То, може, колір свій хтось подарує.»
І Сніг пішов, такий густий лапатий,
Але без кольору – він колір йде шукати.
Аж, глядь, волошка на тоненькій ніжці.
Сніг просить в неї кольору хоч трішки.
Йому Волошка мило посміхнулась,
Ще на тоненькій ніжці повернулась,
І відказала Снігу так:«Не хочу!
Я й так уже дала на волошкові очі.»
Іде Сніг, бачить, Чорнобривці жовті,
Розкинулися геть попідворіттю.
І Сніг зрадів, давай у них прохати,
Щоб кольору йому хоч трішки дати...
А Чорнобривці почали сміятись,
До Снігу листячком своїм торкатись,
А потім відказали: «Нас хоч і багато,
Та ми не будем колір роздавати.»
І Сніг пішов вже не такий густий,
Але такий сумний, такий сумний...
Та бачить він, що в далечі щось сяє
І світиться, жарким вогнем палає.
Підходить ближче – то струнка троянда,
Її краса ні з чим вже не зрівнянна.
Не може погляд від красуні відірвати...
І в неї колір Сніг почав прохати.
« Мені не личить розмовляти з Вами,»-
І поколола бідний Сніг шипами.
Вже бідолага увесь світ пройшов,
Та кольору собі він не знайшов.
Тут Сніг почув тоненький голосочок,
Зирнув одразу під старий пеньочок:
А там маленька, лагідна, тендітна,
Така легка, неначе подих вітру,
А посмішка яка в неї привітна,
Росте, виблискуючи білизною, квітка.
«Чому ти плачеш,- лагідно питає,-
Чому у тебе кольору не має?»
Сніг зручно примостився на пеньку
І став розказувати про біду свою.
«Не треба більше Снігу сумувати,
Ти можеш кольору у мене взяти.
Хоч він, мабуть, і не такий красивий...»
«Та що ти, квітко, я такий щасливий!!!»

З тих пір Сніг білий, а коли водою,
Він починає плакати весною,
Відразу ж біла квітка виростає
І Сніг тихенько й лагідно втішає.
Коли тріщить мороз і хуртовина налітає
Сніг обіймає білу квітку й зігріває.
Її під снігом, кажуть, слід шукати:
«Підсніжник» - стали квітку називати.
Відтоді Сніг не хоче квітів й знати.
За цю він ладен і життя віддати.
Тому всі квіти на морозі замерзають,
Лише підсніжник холоду не знає.
15.02 99.

Коротка ніч

В зацілованім вітром полі
Розстелився туман каламутний
І відразу, розкинувши пута,
Забожився у вічній любові.

Ніч чарівна, мов подих, коротка
У обіймах розтануло поле,
І заплутався в травах шовкових
Поцілунок на смак солодкий.

У такому п янкому полоні
Зустрічало поле світанок,
Та, прокинувшись, заспаний ранок
Стер туман у своїх долонях.

І затихло поле від болю,
Лише сльози – роси довкола.
21.02.12.

Суперечка

У весняну погожу днину
Напередодні свята-
Два приятелі зустрілись
І стали вони розмовляти.

Один сказав:-Жінка – квітка,
Така ж прекрасна й духмяна.
-Квітка,- промовив інший,-
Зірвеш- вона і зів’яне.

Вона, як стара краватка,
Що вийшла давно із моди
Носити її- не носиш,
А викинуть, бачте, шкода.

-А як тоді жінка- мати,
В дитинстві тебе сповивала,
Вночі не давав ти їй спати,
Вона ж всю любов віддавала?

- Для чого давити на нерви
І матір до жінки рівняти?
Не всі заслуговують честі,
Щоб матір’ю їх називати.

-А, що ж тоді вірна дружина
З якою життя прожите?
-Дружина-не завжди привід,
Щоб вірно її любити.

-Для мене жінка – повітря,
Надихатись нею не можеш,
Це тепле сонячне світло
В зимові пекучі морози.

Мені, наче сік берези
Сльоза на щоці жіночій:
Від неї ти ніби й тверезий,
Та п’янко виблискують очі.

А мова її солов’їна
На серце, як пісня лягає,
Душа, яку горе обійме,
Рятунок у жінці шукає.

Вона наче перша квітка,
Що серце теплом зігріває,
Така ж маленька, тендітна
А силу велику має...

І мабуть, ще б дуже довго
Два приятелі сперечались,
Та поряд проходила Доля
І от, що на це їм сказала:

-Що жінка для того щастя,
Хто щастям її вважає,
Хто в срібні, зоряні ночі
Їй оди хвалебні складає.

Для того жінка красуня,
Хто щиро її кохає,
Хто кожну душі сторінку,
Неначе вперше читає.

І знайте, що жінка усе те ,
Для кого вона, що значить.
Як ставитесь ви до жінки-
Тим самим вона вам віддячить!
02.03.2000.
Категорія: Конкурс | Додав: AnnaChobta (19.08.2013) | Автор: Ніколайчук Аннна Андріївна
Переглядів: 340

Публікації інших авторів

Нити
Літо
Осенняя романтика....
Уміння посміхатися очима
Летний дождь Часть 1. Сияние в ночи.
Соком вишни, пролившись однажды на губы
МИ РАЗОМ…
Розстріляний з’їзд кобзарів
Ластівоча заметіль
Тебе веде купальська ніч у мої сни…

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]