Вальс Теннесі - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
Середа, 07.12.2016, 23:12
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Вальс Теннесі
За вікном гуло низьким басом місто. Далекі вогні чиїхось вікон мерехтіли наче зірки – теплі, золотаві, хоча штучні. Грамофон харчав і з натугою видавав одну й ту ж мелодію ось вже другу годину поспіль – солодко-томний голос Патті Пейдж: «I remember the night and the Tennessee Waltz, now I know just how much I have lost…»
Я ж сиділа в незручній позі, стерпнувши вся, і згадувала. Той вечір, коли трійко молодих хлопців, закоханих у джаз, грали для мене. – Сьогодні граємо для тебе – тихо сказав Олег і усміхнувся якось аж надто серйозно. – Чекала цього все життя… - хотіла я було зіронізувати, але збентежилась. Як часто ми віджартовуємось істинною правдою!.. Чекала цього від миті, коли вперше побачила їх. Його. Олег був ініціатором їхніх що четвергових музичних збіговиськ. Він щоразу приходив першим, починав репетирувати, ці репетиції плавно підхоплювали Любко й Володя, що надходили згодом, і концерт зазвичай починався якось непомітно, без оголошень імен виконавців, без привітання з публікою, так наче він тривав завжди і всі давно знайомі й близькі. Те, що зближувало цих людей, був джаз. Вечірня музика, найчуттєвіша музика у світі. Вона спливала теплими хвилями із нутра музикантів, перетравлена у темних печерах і виломах фортеп’яно, гітари, сакса, визрівала всередині слухачів, вкрадливо й повільно, наче оте м’яке тепло, що виникає за кілька секунд після ковтка в міру міцного алкоголю. Джаз і справді знаходиться на межі легкої і серйозної музики, як духмяне вино – між пляшками з солодкою водою і коньяком. Це музика, яка не залишає місця для порожнечі, вщерть наповнюючи, зігріваючи і зал, і душі присутніх, мабуть звідси – той особливий затишок, як панує скрізь, де варто зазвучати грайливим гортанним звукам. Все буде… ніжно. Ось, що обіцяє джаз. Мить, і ти хмелієш від мерехтіння золота, вогню й тіней. – Сьогодні ми граємо для тебе, - сказав Олег, і я дізналась, як мрії являються у наш світ – тихим хрипкуватим баритоном і поглядом так несміливо, мигцем кинутим і тут же захованим за тінь повік. Ось так я сягнула мрії.
Я була художницею і належала, так би мовити, до богеми, кола дуже вузького й дуже особливого, якому дійсно дуже пасувало означення «циганщина»… Це було коло незвичайних людей з незвичайними ідеями, коло, де можна бути тільки собою, кров’ю без домішок. Ми збирались тісним товариством майже щовечора, на кожен день тижня маючи своє особливе місце – якщо тільки нікому не забагнеться чогось іншого. Щочетверга це була мила мистецька кав’ярня з грубими цегляними, недбало вибіленими стінами, з чорно-білими авторськими фотографіями, яких однак ніхто ніколи не розглядав, різнокаліберними потертими крісельцями й столиками, оплавленими свічками і невеличким роялем в кутку. Вечорами тут грали живу музику, грали тільки джаз. Тут я вперше побачила, почула, полюбила до нестями цю трійцю в розмальованих футболках. Олег завжди приходив найпершим. Високий, із темним довгим волоссям, неквапливими рухами флегматика. Він сідав за фортеп’яно і, здавалось, переставав бути тут, поринав у якесь п’янке солодке забуття, ледь не в екстаз. Його очі то заплющувались, то блукали невидющим поглядом, уста судомило, часом він починав підспівувати, наче пальці не встигали за музикою, яка народжувалася всередині. Він впивався імпровізацією. Якось, стежачи отак за ним, я подумала, що є обличчя, не створені для натхнення – риси Олега часто набували кумедного виразу під час такого самозабуття, однак його неймовірна здатність наповнюватись музикою вражала. Його компаньйони – Володя, гітарист, невисокий, чорнявий і сором’язливий, та молодцюватий смаглявий Любко, який приносив бешкет і галас всюди, де б не був.
Переважно джаз – повільна, вкрадлива, повна якоїсь млосної знемоги, туги музика, музика із заволокою на очах. Ці ж хлопці грали квапливо, жваво, молодцювато, сміючись в обличчя, викликаючи на гру, закликаючи до гри. Аж вогонь у товстих синіх свічках на столиках сполошено здригався, стрибав, крутився на гнітику. Я стала приходити сюди часто, аби тільки почути їх, аби знову хмеліти і грітися в улюблених звуках. Я любила сидіти сама, без компанії, і любила людей, які дійсно приходили сюди послухати музику, а не щоб цілуватися, теревенити, їсти, пити, втуплятися в комп’ютери чи телефони і т. д. і т. п. Тут я вперше почула ніжно меланхолійний “Tennessee Waltz”, тут я зрозуміла, що ця наївна мелодія стане для мене символом найтихішого щастя – щастя, яке не здійснилось. «Yes, I lost my little darlin’ the night they were playing the beautiful Tennessee waltz…» - продовжувала свою історію Патті, коли місто вже спало…
Категорія: Конкурс | Додав: eudoksi (02.08.2013) | Автор: Бо Бович
Переглядів: 286 | Теги: бо бович, вальс, Джаз, теннесі

Публікації інших авторів

Время
Только птица сюда по весне вернётся
Кава
Піднімається димок...
Півжиття
Значно краще
про себе
Мистецтво плачу
Інтиму доза
Отчасти буря врывается в прокуренные легкие

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]