Субота, 03.12.2016, 07:36
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

СИЛА МАТЕРИНСЬКОЇ МОЛИТВИ
…Цієї ночі Уляні снився страшний сон. Снилася гроза, яку колись довелось їй пережити. Це було у далекому дитинстві, коли Улянка була малою дівчинкою і разом із сусідськими дітьми пасла корівок далеко від хати. Ранок був таким ясним і сонячним, що про грозу нічого не нагадувало. Вже і сніданок був готовий: кусень хліба, пляшечка молока. Одному хлопчикові мати вділила трохи сала. Улянка пов’язала хусточку, закинула за плечі торбинку і миттю вибігла надвір. На лугу було так гарно, так затишно!

Поки корівки ласували соковитою травою, діти бігали один за одним. Потім потомилися, посідали в коло і почали розповідати один одному страшні історії. Першим помітив величезну хмару, яка сунула на село, найменший хлопчик. Він і забив тривогу. Діти почали заганяти корів, але ті безтурботно жували траву. Раптом зірвався страшний вітер, небо миттєво почорніло, ховаючи у важких хмарах сонечко. Здавалося, що серед липневої днини раптом повалить сніг. Улянка чимдуж бігла за своєю корівкою Мартою, відчайдушно била її лозиною, примовляючи: «Геть! Пішла геть! Додому!». Здавалося, що небо розверзлося, і злива накрила з головою і малих дітей, і їхніх корівок, які відчайдушно мугикали. Невідомо, чи вдалося б Улянці відігнати свою непокірну Марту, якби не рішучість білявого Іванка. Той не розгубився: схопив корову за мотузку і потягнув її на сухе місце. Корова, зрозумівши, що її витягають з багнюки, вже не пручалася, а підкорилася своєму рятівнику. Улянка вимокла до ниточки.

Вона тремтіла від холоду і страху. Найбільше вона боялася блискавок, які перерізали чорне небо жовто-червоними стрічками. Здавалося, що небом ширяють комети, які прибули із далеких світів. Улянка боялася дивитися на небо і тому йшла за Іванком, низько нахиливши голову. А коли побачила маму, яка вибігла за село її зустрічати, не витримала і розплакалася. Вона хотіла подякувати Іванкові за допомогу, та від холоду її зуби дрібно вистукували, а сама вона мала такий жалюгідний вигляд, що Іванко посміхнувся. Улянку це чомусь образило: їй здалося, що хлопець насміхається над нею. І тому вона змовчала, і тільки ближче притиснулася до Марти, ніби шукаючи в неї захисту.

…Треба ж такому трапитися, що через багато років її наздогнав далекий спомин дитинства. Хоча в Уляни вже був дорослий син, студент медичного інституту. Згадавши Назара, Уляна посміхнулася. Син з дитинства хотів бути лікарем. Скільки себе пам’ятав, завжди приносив додому усіляку живність. То пташку із підбитим крилом принесе, то безпритульного пса притягне. І для кожної тваринки у Назара знаходилися гарні слова. Та й з людьми вмів ладити. Умів заспокоїти і підтримати як молодшого від себе, так і старшу людину. І рука в нього була легка. Якось Уляна поралася по господарству і боляче поранила собі руку. Від несподіванки скрикнула і закусила собі губу. «Не буду Назарові говорити, — промайнула думка, — сама перев’яжу руку». Та де там! Кров била фонтаном і Уляна не на жарт злякалася. Але Назара кликати не довелося. Наче відчувши біду, сам увійшов до кухні. Не вимовивши ані слова, мовчки взяв маму за руку, зупинив кров, обробив рану. Його рухи були вивіреними, точними. Уляна, спостерігаючи за роботою сина, не відчувала болю. Раділа, що син вже дорослий, може дати собі раду. Здавалося, матері тільки жити і радіти, але на серце лягає смуток. Стискається воно у тривозі і тузі, б’ється, наче зранена пташка. Та ще й цей сон…

Гроза не вщухала всю ніч, і Уляні здалося, що вона досі чує далекий гуркіт грому. Цілісінький день провела у тривозі. Коли Назар повернувся додому, не витримала, — кинулася назустріч. Помітила, що в очах сина причаїлася тривога. «Щось сталося? — Уляна дивилася на нього з острахом. — Погана новина?»

Назар обійняв матір, погладив по голові, як маленьку дівчинку, і сказав: «З навчанням доведеться почекати. В армію мене забирають». Уляна як почула цю новину, так і знепритомніла. Коли прийшла до тями, нікого не впізнавала довкола себе. Отже, сон був у руку. Назара забирають в солдати, але навіть не це було найстрашнішим. Уляна відчувала своїм серцем, що його забирають на афганську війну! «Нічого, — Назар намагався заспокоїти матір. — Там вже багато наших хлопців. Усі такі засмаглі, наче африканці! Там же спека і завжди сяє сонце».

Він ще й жартує! Уляні здавалося, що вона марить, і перед її очима постають страшні картини. І вона, і Назар добре знали про те, що з тієї спекотної країни, де завжди світить сонце, вже повертаються наші хлопці. Якби ж то вони поверталися живими, та на жаль… зовсім молоденькі солдатики, які ще нічого не бачили у житті, поклали свої голови на чужій війні… Навіщо? Заради чого? Уляна уявляла, що така сама доля може спіткати її Назара, і не могла стримати сліз. А раптом і він?! Від самої думки в Уляни терпли руки і віднімалися ноги… тоді вона — вирішила відразу — піде за ним слідом. Якщо заберуть Назара, їй вже нічого не треба. Життя скінчиться відразу, як він піде за поріг рідної хати… Назар стояв біля вікна, розкуйовджуючи свої неслухняні кучері, і про щось думав.

— Про що ти думаєш, синку?

Уляна хотіла підійти до нього, розпитати про те, що його непокоїть… Але вона боялася, що не стримає емоцій, розплачеться, і тим самим зіпсує синові настрій. Раптом Уляна відчула, як до неї повертаються сили. Ще мить тому їй здавалося, що усі життєдайні сили полишили її назавжди, і вона почувалася геть розчавленою і спустошеною. Та наче хтось вдихнув життя в її душу, і Уляна відчувала це фізично. Вона зрозуміла, що, якщо зараз опустить руки, зламається, то це вже назавжди. І якщо вона буде переможеною і знесиленою, то хто підтримає Назара? Вона вже не плакала і не зітхала. Назар пішов, а все життя матері перетворилося на суцільне чекання.

Іноді Уляні здавалося, що то вона ковтає розпечене повітря, і то її саму бере під приціл душман. Дивно, але вона зовсім не відчувала ненависті до того афганського солдата. Розуміла, що під розпеченим і гарячим сонцем той боронить свою землю, яка нагадувала суцільну пустелю, всипану камінням. І от на цю чужу землю доля закинула Назара та тисячі українських хлопців. Навіщо їм ця війна? Уляна подумки зверталася до афганських солдатів, ніби пояснюючи їм: «Наші хлопці прийшли на вашу землю не з власної волі. Вони — лише заручники на чужій війні. Змилуйся, Боже, над нашими хлопцями, які ні в чому не винні, і дозволь їм повернутися на рідну землю, до їхніх матерів». Уляна молилася так щиро і віддано, благаючи сили небесні і Божу Матір, що забувала про все на світі. Вона щодня розмовляла з Назаром, ніби він нікуди і не від’їжджав. Одного ранку, коли Уляна поставила на плиту чайник, до вікна залетіла ластівка. Хтось поранив бідолашну пташку, бо вона знеможено впала на підлогу. Уляна кинулася до пташки, обережно взяла її в руки і почала роздивлятися. У ластівки було зламано крило, а на ніжному пір’ячку запеклася кров. Жінка так хвилювалася, що не звертала навіть уваги на чайник, який загрозливо шкварчав, нагадуючи забудькуватій господині про небезпеку.

— Зараз, зараз, потерпи, моя ластівко, — Уляна дмухнула з усіх сил на крильце, — я тобі допоможу.

Тримаючи пташку в руці, вона зняла чайник з плити. Пташка стихла в її руках, і ця довіра так вразила Уляну, що вона поцілувала ластівку в голівку. Було тихо, лише стукало сердечко малої пташини. «Що робити, синку?» — запитала Уляна, ніби Назар був поряд. Вона подумки питала поради у свого сина-лікаря. «Певно, у мене вже галюцинації, — жінка втомлено провела рукою по чолу, — бо з якого дива мені відомо, яку допомогу надати пораненій пташині? Ніби сам Назар розповів, що робити і чим допомогти ластівці». Уляна дивувалася своїм рухам — чітким і вивіреним. Колись так само їй було незрозуміло, як це її син не втрачає свідомість, побачивши кров. Вона ж сама страшенно боялася навіть краплини крові. Чомусь завжди згадувала слова, почуті від дідуся у дитинстві: «Кров людська — не водиця, проливати не годиться. Бережи себе й інших».

Ні, вона не була аж такою вже й боягузкою, а от крові боялася. Дивно, але Назар завжди був спокійним і мужнім. Навіть того дня, коли бачив перед собою заюшену кров’ю людину. Чи то його мужність передалася матері, але вона нікого і нічого не боялася. Лише сама собі дивувалася, коли обережно поклала ластівку на ковдру, очистила і обробила її ранку. Щоправда, довго дмухала на її крильце, примовляючи, наче малій дитині: «Все буде добре, ти житимеш. А коли я тебе вилікую, ти випурхнеш у вікно і полетиш у синє небо».

Потім вона загорнула пташину у вовняну тканину і носила на руках, притиснувши до серця. Цієї миті вона загадала бажання, якого навіть сама злякалася: «Якщо рана швидко загоїться і ластівка стане на крило, зовсім скоро повернеться Назар». Від хвилювання Уляна зойкнула: «Що це я таке вигадала? А якщо із ластівкою щось станеться і вона більше не зможе літати? То що тоді — Назар не?..» Що буде далі, Уляна боялася навіть думати. Вона лише притиснула руки до грудей і шепотіла: «Ні-ні, цього не може бути! Все буде добре! Ластівка полетить і Назар повернеться! Він так потрібний своїй рідній землі, своїй Україні!».

…Назарові снився дивний сон. Він бачив, як бігає під дощем, торкаючись босими ногами вогкої землі. Це було так приємно — хлюпатися під дощем і ковтати дощові краплі. Назар навіть у сні дивувався, чому ті краплі такі солодкі? Ніби хтось підсолодив їх, і Назарові вони видавалися найсмачнішими від усіх цукерок. Тут, в Афганістані, він вже давно не бачив дощу. Так само, як не ходив босими ногами по цій розпеченій кам’янистій землі. Якби його воля, він стягнув би з ніг ті остогидлі чоботи і пожбурив їх якомога далі. Назар розплющив очі і роздивився довкола. Шкода, що то був лише сон, тільки сон…

От вже прокинувся його товариш Павло Верещак, волинянин, з яким вони здружилися на чужині. У хлопця були такі сині очі, що Назарові здалося, ніби він дивиться в озера. «Дивлюсь в твої очі, ніби в сині озера Волині, — прошепотів йому на вухо Назар.

— Мабуть, не одну дівчину причарували твої очі?» Він по-змовницькому підморгнув Павлусеві. Хотілося якось підтримати товариша, та й себе заодно. Бо на війні — як на війні. Кожен новий день може бути останнім. Тож треба радіти кожній прожитій хвилині. І ніколи ні про що не шкодувати. Назар привчав себе жити за цими правилами з перших днів перебування в Афганістані. Із перших своїх кроків на цій чужій, обпеченій гарячим сонцем і политій кров’ю ні в чому не винних хлопців, яких уважали тут завойовниками.

…А потім був один із найзапекліших боїв, в якому довелося брати участь Назарові. Два тижні провели вони у горах, на пакистанському кордоні. Було наказано будь-що знищити душманів, які засіли в горах намертво. Так, вони були у своїх горах, на своїй землі. Вони знали тут кожну стежинку і кожен камінець. А що ж прийшлі хлопці? Наче сліпі кошенята, яким часто-густо доводилося відстрілюватись навмання. Козацька кров закипіла — хлопці були мужніми і безстрашними. Мусили хоча б зберегти себе, бо гірський народ непереможний. Вони готові усі загинути, та не віддати своєї землі! І тоді командування кинуло на підмогу нашим воякам ще один батальйон. Довелося йти півночі, щоб дістатися до позицій «духів» лише на світанку. Та хтось із місцевих вже подав своїм сигнал, аби ті були напоготові. «Духи» відкрили вогонь на ураження. Що тут почалося! Якщо на землі існує пекло, то Назар опинився в самісінькому осерді цього земного пекла! Не розібрати було анічогісінько: хто і в кого поцілив, — убив, а чи тільки поранив… Назар задихався від пилу, ковтаючи повітря, намагався не випустити з поля зору Павла Верещака. Якоїсь миті йому здалося, що все це відбувається не насправді, а наче у кіно. Назар лише бачив, як «дух» поцілив в його командира, і вже брав під приціл Павла… Не тямлячи нічого, Назар навмання метнув гранату… Бачив лише, що командир упав, прикривши голову руками. Назар повз до нього, обдираючи до крові руки, — дряпався так відчайдушно, ніби це була остання мить життя… Ще трохи, ще… Чому ж так повільно перетікає час? Здавалося, що він повз до командира цілу вічність… То був зовсім молоденький хлопець, добродушний і веселий… Росіянин Альоша зі Смоленщини… Назар тягнув його по землі, прикриваючи собою від куль. Навіть хотів послухати пульс, та у цій колотнечі нічого не бачив і не чув. Назар лише повторював весь час: «Зараз, зараз, тримайся… А я — миттю… От тільки за Павлом ще змотаюся — і повернуся… Там же залишився лежати мій товариш Павло…» Ні, Назаре, ти вже не встигнеш за Павлом… Ти мариш, але Альошу тобі все-таки вдалося врятувати. Про це він дізнався пізніше, коли лежав горілиць на землі, а все тіло так немилосердно пекло, ніби він побував у пеклі… Павла відвідав уже в госпіталі. Тримав його за руку. Сльоза витекла із синіх очей Павла і застигла на неголеній щоці: «Все, Назаре… Відвоювався я… Душман знав, куди поцілити — у самісіньку спину… А це означає, що попереду на мене чекає повна нерухомість»… Назар міцніше стиснув руку товариша: «Ще не все втрачено, брате… Операція може бути вдалою, і тоді ти танцюватимеш на весіллі! Ну, усміхнися мені! Погляну в твої очі, наче в сині озера Волині…» Павло відвернувся від друга. Сині озера плакали, і була в них така туга і безвихідь, що Назар не знайшов потрібних слів. «Ти ж лікар, друже, — нарешті глухо заговорив Павло, — тож мусиш знати, що з такою раною на весіллях не танцюють… Тож відтанцюєш за мене… І живи за мене, будь ласка!». Над Афганом палало розпечене чужинське сонце, і було воно схоже на гігантський млинець, яким чомусь не хотілося ласувати…

…Ластівка сиділа на Уляниній долоні. Вони дивилися в небо разом і кожен думав про щось своє. Мить — і пташина відірвалася від Уляниної долоні, несміливо змахнула крильцятами і раптом сіла на землю. Серце Уляни несамовито забилося. Вона, не відриваючи погляду, слідкувала за тим, що робитиме ластівка далі. Пташка, зробивши коло, раптом прощально змахнула крильцятами і полинула в синє небо. Уляна постояла ще трохи і повільно пішла додому. Раптом хтось доторкнувся до її плеча. Від несподіванки Уляна не сміла навіть поворухнутися. Та, побачивши солдатську форму, все зрозуміла. Назар простягнув до неї руки, а вона лише повторювала: «Ластівка, ластівка моя»…

А десь високо у небі літала безстрашна маленька пташка, радіючи вітру і волі. І хто знає, може, летіла вона в край озер, щоб поглянути в їхні сині очі?
Категорія: Конкурс | Додав: nata1469 (20.08.2013) | Автор: Наталія Осипчук
Переглядів: 306

Публікації інших авторів

Брехлива правда
Якщо мрієш писати вірші
В их сердцах живет любовь...
Старинный дом нас принял плохо
Буря
Екскурс в минуле
Щоб...
Я буду любить тебя с понедельника
Чи всі щасливі мають бути в світі?
Мир, в котором еще нет тебя

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]