Проза "Шо має бути, то і буде' - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
Субота, 10.12.2016, 15:50
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Проза "Шо має бути, то і буде'
Що має бути, то і буде
Іншим разом ми не йшли, а летіли на ту полонину, що звалася Скупова. Байдуже було, коли на Сиклищі, місці, де постійно, не залежало від того, яка надворі погода, звіювався сильний вітер. Аж зносило. Бо та місцина мала сумну передісторію. Там, чула я не раз, як оповідали, блискавка влучила у одного ватага, що збесебився у громах і дощах перевозити залізні баки з молоком, й вже ніякі сили ні лихі, ні добрі, його би були не сперли: “Шо маї бути, то и буде. Вид свої долі нікуда ни втечиш и ни сховаєшси, хоч єк бес хотів”. Як челяд не впрошувала його перечекати те лихо – марно: “Идіт гет! Марште ми’ з дороги, бо бигме переїду кіньми, розмішу, єк жєб, лиш калюші повилазє.” Ось тобі й маєш долю: віз розтрощило в друзки, коней, що гнали вітром вперед горбом не пощадило, звалило на місці і то найперших, бо маржина швидше притягує до себе струм, особливо зіпріла, розпашіла, гулава; залізні баки з вилитим молоком покотом валялися на траві під плотом.
У кросівках, пульоверах, куртках, хустках-пов’язках, долали ми кілометр за кілометром. Просто був настрій для подорожей. Та й годі.
У літню пору гуцули збирали афини не тільки для заготівлі варення на зиму, але і на продаж. Прямісінько там, на полонині, на грузову машину. А їх, тих бортових машин з’їжджалося тоді багацько на полонини. Як мінімум дві-три, посеред поля, із великими, поталими у болото, колесами, із величезними стосами ящиків, в основному чорних, зелених на тридцять кілограмів. Ціни майже однакові. Проте вимоги до самих ягід різні: одні брали лише чисті, збирані руками, ну і відповідно дорожче платили. Тільки мало-хто підносив свої набирачі до тих; інші – без бадилля, ще інші – без бадилля, листочків, комах, без камінчиків, які дехто докидав: для ваги.
Там, серед кущиків ягід можна було здибати уйму цікавих і живих співрозмовників, потім знайомих (уже знаючи ім’я), згодом – друзів на все життя. Може, там і долю свою можна зустріти. Думала я. А що? Людей справді, як насіяв: лементуючих, крикливих, сварливих, спокійних, веселих, похнюплених, дорослих, дітей, мóлоді, з мобільними, плеєрами, у чоботах, тапочках, з відерками, мішками, беззубих, із золотими, срібними зубами, посинілими від афин губами, язиками, руками, із Замагори, Голов, Дземброні, Зеленого, пішки, на конях, на день, на два, на тиждень, з ночівлею, вперше, востаннє, з охотою, без, хоча останніх було там найменше.
А яке то було задоволення їсти харчі прямо-таки серед афинників, розстеливши пакет або ж дощовик замість скатерті. Витягти із рюкзака масло, бринзу, огірки, варені яйця, солонину. Все змітали до крихточки. Не було чогось зайвого, несмачного, недосоленого, недовареного, недолюбленого. Апетит нагулювали неабиякий.
- Так вистригало, саракі! Пишли їсти! Витак ші дозбираємо, кілько тра’. Бо уже нима охоти до афин на пустий жолудок.
- Пишли! Галя! Оксана! Дівчєта!
Жест рукою. Не потрібно було розчинати великих бесід. Дівчата трішки далі збирали ягоди, але почувши свої імена, хоч там на полонині вони не одні були з такими йменнями; помітивши мої розмахування руками, із киванням голови відразу примчали на трапезу. Вони знали, що я неспроста розгалакалася. Та й час вже був післяобідній.
- Ми лиш чикали, коли ти за нами крикнеш. Ми вже дивилиси самі йти до вас питати, абих сідали трохі пидтимидитиси, бо уже у очах двоїти почєло.
- А мені, певно, ші довго снитиси будут афини.
Бувало складалися докупи харчами із друзями, яких там здибали, сусідами, що пішли на полонину потайки, з самого рання, нам не сказавши.
- Та казала мама вашя, шо ви мо’ будети йти. Але ші ни знає, бо вчєра намучилиси з пологом.
- Та йо, до ночі замітували копиці в обориг. Вночі миг пити дощ. Шкода. Сіно було сухе. Аж терлоси.
А бувало разом із файними леґінями ласували харчами серед Скупової. В основному, Лесеними однокласниками. Молодшими від мене на чотири роки. Але уже видні парубки, які вміли підняти настрій, розвеселити, розсипаючи полями веселі жарти, улесливі компліменти, доречні дотепи. Ми не раз бралися за животи від сміху. Я тупала ногами, широко відкривала рот, відкидала голову назад і заходилася в регіт, та такий, що аж самій було смішно від того, що я так безбожно шкірюся. Ті дуже тішилися і вже не відставали від нас ні на крок. Тільки мало не щохвилини допитувалися чомусь не в мене, а в сестер, в який я ходжу клас. Гадали, що я їхня ровесниця або ж і молодша: маленька на зріст – метр п’ятдесят шість, бліденьке личко, худенькі ніжки, тридцять шостий розмір чобіт. Таке собі зґрабнесеньке зеленооке, із ямкою на щоці, дівча, розщедрився якось описами кароокий Любчик, що сміливо і не дуже підсувався до мене, щоби схилити мою голову собі на плече і ледь торкаючись спочатку двома тремтячими пальцями, а потім цілою рукою обійняти мене за стан.
Знайомі часто дивувалися моїми дальніми походами.
- Шош у лісі має здохнути, шо Люба пишла у афини.
Я часто була для них живою спонукою на переборення власних лінощів. Бо, якщо уже отаке дівчисько вибралося, то їм, плечистим, мускулистим, грудастим, м’язистим соромно було ниґіти вдома.
Для гуцулів то була добра нагода передихнути від сінокосів, порання біля хати, повсякденної нервотрьопки. Дехто лишався на Скуповій з ночівлею на кілька днів. Тоді вони на довше запасалися продуктами, одягом, ну, і, звичайно, найголовніше – самогонкою, хоча і магазинна йшла: для зігрітку і незгасаючо бадьорого настрою.
Гойки, крики, співи, галакання, вівкання, півориння, басом, сопраном, альтом, дзвінкими, пронизливими, захриплими, своїми і не своїми голосами – всім цим жила полонина. Все це приймала вона. Дурманила і п’янила своєю силою і могутністю. Своєю свободою і просторами. Своїми лісами і полями. Своїми афинами, ґоґодзами, малиною, ожиною. Своїми людьми і гостями. Бо видиралися в гори не тільки гуцули, але і люди з цивілізації, яких манило в інші світи, подалі від урбанізації, хаосу і безпорядку. Поближче до неба, птахів і джєнджури, цілющого кореня, що ріс на схилах гір, й до якого непросто було дібратися.
- Поцокотіли!
- Нима ші куда! А хто афини здаст за нас? Машина буде приймати дес’ увечір, у потемках. И то після того, єк розрахуєтси из тими, у кого вчєра брали без грошей.
- Аби стало ящиків. Учєра тут таке творилоси. Гушкалиси, сварилиси, обзивалиси. Так, єкби матриґану хлиснули. Гет подуріли.
- А мені таке ни грозит. И одного буде забагато. Можу когос’ приймити до спивки.
- Ой, ні, Любочко. Ти хитра. Єк витак гроші ділити?
- Пополовині. А шо?
А то і справді було смішно. Те, що я набрала – могла і мала дитина. Все через те, що я зовсім не переймалася заробітком. Могла собі лягти посеред афинників у кущі, горілиць до пестливого сонця, голубого неба, легкого вітерця, і подумки теревенити з ними. Я дозволяла їм ніжити себе. Заплющувала очі і поринала у приємний сон. Сестри вже знали мою оту звичку, тому не дивувалися, коли була Люба – і гульк уже нема. Зникла. Поринула у інший світ. Я дозволяла собі бути щасливою серед такої незрівнянної краси: я бачила її, вдихала і боялася захлинутися нею такою величною і незбагненною. Леся називала мене сміливою і байдужою, байдужою до сторонніх очей.
- Я би так ни змогла. А шо скажут люди?
А на людей я не звертала. Ті лише із заздрістю поглипували на мене.
- Тай шо тобі нічьо дома ни скажут. Ни будут сварити?
- За шо?
- А отак лежєти собі на сонечку, то афини самі в кошик ни полізут.
- Полізут, єк буде тра. Ти цим ни гризиси. Пазь дорогу хлопчі, а то забудеш, куда їс си направив.
Подув із-за горба вітерець, смереки розгойдувалися у різні сторони майже по колу, майже синхронно, не штовхаючись вершечками, не збиваючи одна одну з ритму, який задавав вітер і ще якась невидима магічна сила.
- Єкби мала дужі плечі, то давно би виднесла тхаті ці афини, а ни чипіла отутечкі!
- Бери ші чикай! Кому тра’? Отако маринуют людий!
- Та твої Лю’ забракуют. Ти дивиласи, шо їс назбирала? Там одно листі.
- Йой! Тобі дурне в голові! Збийси!
А потім буде вечір, ватра із зібраних у лісі дров, смажена солонина на патиках, дружній похід до корита за водою опівночі, наступання на п’ятки, гойкання, шичання, прислухання до нерозбірливих таємних звуків здаля, оповідання різних химерних історій, що вночі здавалися такими правдими, такими реальними, такими близькими, як наша палатка збоку, сусіди нище, що лементували і ніяк не бралися до сну:
- А ви знаєте, що колис на цій полонині жили бісиці?
- Йка мара?
- Бісиці кажу: страшно вродливі дівчєта, шо спереду були дуже файні, у личко біленькі, а ззаду за ними кишки си возили. То такі відьми були, шо хлопців молодих збивали з дороги: тоти довго лісами блудили, аді йшли за тов пишнув дівкув, ика зваблювала хлопа тай страчувала, уже тхаті біда си нивертав.
- Бідашка!
- Доста такої страшної. Давайте веселої.
- Та волики-сірманики, тай волики-цебе, та нікого так ни люблю, єк бідашко тебе.
- Брешеш, єк ґайда. Усі ви хлопи брешете, єк стій тай дивиси.
- Прадву кажу: аби я так дихав, єкшо брешу! Шо: ни віриш! Та, аби я з цего місця ни встав, єкшо неправду тобі отуткі зара’ говорю. Я навіть женитиси готовий?
- Передчєра!
- Ике! Хоч цеї суботи!
- Ждіт ко, послухайте, ни галакайте, доста белемотіти. Давайте оцеї людскої.
- Икої ші?
І ми всі разом, поглинуті одним бажанням невловимого вітру й безмежних просторів: дзвінко й радісно, із блиском у очах, трепетом в серці, пробували сколихнути гори й полонини своєю юнацькою щирістю й радістю, що таки рвалися і вилітали із переповнених сонцем грудей, зриваючи всі рамена з душі бодай на сьогодні, бодай на цю ніч: “А у мої бідашини паперові двері, бучьок ми си розвиває, єк иду до неї. Бучьок ми си розвиває, черлена калина, шоби мені потривала чічка-бідашина. Трю-ху-ху!”
Категорія: Конкурс | Додав: gluckforever (20.08.2013) | Автор: Люба-Параскевія Стринадюк
Переглядів: 304

Публікації інших авторів

Только ты... (отрывок)
Не вірю
Время
Лучшая подружка :)
СВОБОДА — ОСОЗНАННАЯ НЕОБХОДИМОСТЬ
Німфи насолоди
Насправді
Постапокаліптичний Че (все ще повернется...я ...
Летний дождь Часть 1. Сияние в ночи.
І як то не впасти

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]