Проза "Лудова' - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
Субота, 10.12.2016, 15:49
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Проза "Лудова'
Лудова
- Любцю, а де ти була найдальше?
- У Лудовій.
- Це де таке?
- Далеко-далеко в горах. Шисть годин пішки из Замагори. На границі из самов Румунійов.
- Машинов?
- Иков ші тобі машинов? На коні.
- Ну ти даєш! Верхи?
- Ну аєкже.
Враження про ту далеку подорож назавжди залишилися в моїй пам’яті. Подалися ми на полонину Мала Лудова (бо є ще Велика. Ближче.) з татом удвох. Для мене то був неабиякий гонор, щойно закінчивши другий клас, пуститися у таку далеку мандрівку, тай ще, як мій сусід Іван, якому вже нівроку тридцять п’ять, але який ще й досі не знайшов свою долечку, одну, єдину, на все життя, з дєдем. З кимось іншим я, звичайно, навіть будучи старшою, ще би повагалася, а от біля тата почувалася завжди у безпеці, як за горою, за кам’яною. Ні про що не переживала. Нічим собі не сушила голову. Це ж треба – взяти з собою таке мале і несміливе дівча. Хлоп’я – то ще півбіди. А, може, якраз навпаки: зовсім таки відважне. Не знаю, бо тоді таке всяке дурне не збридало мені до голови. У мандри – то у мандри. Тільки от час ми не розрахували. І то свідомо. Рушили з дому вже по обіді, а все через те, що мама не пускала швидше. Господарка – найсуттєвіше в її житті. І через це – уже й у житті інших, всіх, хто крутився навколо неї.
- Запрєтаємо мерву, а тогди їдьте хоч у пресподне. Видиш, шо збираєтси на дощ. Небо из Чорногорив забиваєтси. Шкода аби мокло. Витак будеш тижнями виддряпувти вид землі. Тай маржина ни буде їсти пліснівку.
Вміла мама керувати всім світом, не давала й дихнути. Все їй гарувати й гарувати. Ані хвилини перевести подих. Татові таке не смакувало. Він любив по-панськи. Полегки. Без нервів. Дивувало, що у такій колотнечі й несамовитому гонінні за тим, аби все встигнути, батьки не силували мене ні до якої фізичної праці. Лише інколи тато м’яко називав мене ліньтюшкою. У відповідь я лише щиро й невинно посміхалася. Вони, як і я, відчували, що ця дитина, тобто я, народилася трішечки не в тій місцевості. Не встигала я взятися за держак граблів, як на моїх ручках появлялися величезні пухирі, що називалися мозолями. Вони тішилися, що біля них зростає вибаглива панянка, з якою порою не так легко вжитися. Але ж бо якесь надто миле дівча і вкрай вразливе чи, як тато любив називати – напасне. Часом у мене таки виникало бажання до господарської роботи. Я йшла у грядку й полола моркву, петрушку, кріп, чебрець. Робила це з такою охотою, що навіть забувала розправити спину. На вечір у мене заклякало мало не все тіло. Солодкою була та втома. А сон ще милішим. Моя охота до чого-небудь, якщо вже була – то була. Зі мною тоді важко змагатися, рівнятися. А все тому, що у все вкладала душу і серце, политі пристасною любов’ю.
Осідлали Зірку, взяли харчі у бисаги, укрівлю для себе і кобили. Тай рушили з Богом. Мама провела нас поза ворота (вона так завжди робила. Кожен раз виходила з хати з тими, хто збирався у дорогу. Йшла кавалок шляху, руки в боки, щось наказувала, настановляла, перебирала в голові, чи все дала необхідне, чи що не забули. Бо вертатися не можна – лихо будемо гостити. Прислухалася чи не рикають телята в стайні. Якщо раптом якесь озивалося – мама сердилася і викрикувала “На свою дурну ґовню!” А коли іржав кінь, то було втіхи ”На мене!”, щасливий знак, добре будемо матися в дорозі.)
- Ші довго?
- Довго Любка, довго.
А несло нас на ту полонину за бринзою. Бо віддали туди одну нашу корову на дойку. Могли погнати на найближчу до нас, Кринту. Але туди тато ніколи не давав маржину на пашу. Через те, що власником тієї полонини був мамин родич, з яким ніяк не знаходилося спільної мови. Все не могли поділити ґрунти. Там правда випасалися літом наші коні, але знову ж таки на нашому ґруні, який межував із Кринтою, яких розділяв довгий пліт, збитий зі свіжих воринь, які через якийсь час зсихалися і незадовго колись ще міцний опліт вже валявся у траві-псюрці, що дозволяло маржині мандрувати на чужі поля, без вже найменших для того перешкод. Звідки ж бо їм знати про жорсткі правила, надумані захланними людьми.
У нас і справді полів було удосталь. Коли померла моя бабця Параска, мамина мама у віці 52 років, дід Микола, її чоловік, а мамин тато, пішов жити до іншої жінки, Василини, на три хати нижче від нашої, то залишив мамі, своїй доньці наймолодшій, бо була ще одна, старша – тета Анна, яка вийшла заміж на бік, хату, яку тато перекрив як тільки одружився з мамою, бо протікала, стайню, що згоріла, бо брат Микола малим підпалив, граючись із сірниками, які знайшов у кишені баби Марійки з того боку (жила вона на два груні дальше від нас, через два потоки, в одному з яких одного разу я з сестрою Галею, братом Іваном і трилітровою банечкою, яку ми взяли з собою, аби назбирати сливок з бабиного саду, який посадив покійний дід Микола, чоловік баби Марійки, файний ґазда, але з проклятою і францавою натурою, мало не втопилися), татової мами, яка безперестанно пахтолила тютюн, який закручувала у аби було розірвані клапті газети “Верховинські вісті”; присадибу, царинку, межові плоти, яких постійно треба було закладати і міняти, бо ворини трухлявіли, толоку, на якій паслася чужа і нічия худоба ціле літо, а на осінь раптом хтось зголошувався і забирав своє товарє, так ніби ні в чому не бувало, ліс, з якого гляба було врубати смереку, навіть якщо нема чим підпалити ватру в печі. Лісники постійно ганялися, переслідували, різали тромфа, бавилися у повелителів і царів карпатських лісів. Мало не лісовиків-чарівників, чоловіків звабливих мавок і нявок. Та тато і не переймався – треба було, то йшов на Згар, валив смереку і віз додому. Добре що на лісосіку був дозвіл і ордера. Для своїх. Та певно, бо це ж їм, у їхню кишеню. Звикли все життя наїдати своє пузо на чужому, людському, що їм і приблизно не належало. Ще й збирали людей з кіньми, сокирами, клімбрами, ломиками, пилами. Ризували, тягали, звозили на долину. Правда платили робочим за деньку. Але то піці гроші. Аби не запусто. Хоча вони звикли все за даром, на дурняк отримувати. Наживатися на людському поті. Най їшачать на них, цівку Жєб“ївського потоку. Але то все так не буде. Казали старі люди.
А як не рубати ліс? Коли всі хати у горах були з дерева. У чомусь мусіли жити. Цегли там не бачити. Надто важко доставляти будь-які товари у горби. Важко було обійтися без коня, практично неможливо: і борошно з продуктами привези, і ковбки притягне, і гній вивезе на санях із стайні на грядки для удобрення, і молодих відвезе на сідлі до церкви на вінчання, і в люту зиму тіло померлого відпровадь на цвинтар. Було неможливо переоцінити поміч цієї худобини.
У деяких селах на Гуцульщині замість заклясти: “А шляґ би кі трафив! А кров би кі залила! А розсівбисси на маки макенні! А грим би кі спалив! А пропадня би кі! А ни кинувбисси! А ни дочікав бис завтрішної днинки! А кривця би в кі застила! А кривця би кі нагла залила! А ручки би кі повсихали! А онімів бес! А накєгло би кі! А ни дочікав бес с’їтенького Великодня. Тай горів бес у пеклі” батькували чарівним словечком ”Будувавбисси!” Надто нелегка і небезпечна була то справа. Ліс був живим, тому і могутнім. Він міг покарати, а міг і вберегти, сховати, врятувати, стати домівкою на певний час, на довгий час, на вічно. На те була вже його воля, як поводитися з тими, хто заходив, вторгався, вривався на його територію.
Рідко обходилося й без того, аби челядь, доводячи свою правоту, істинність своєї думки, правдивість рідко правдивих історій, оповідок, ситуацій, не божилася й клялася у святій правді оповіданого, б’ючи себе при цьому у груди кулаком правиці: “ Бигме, шо так було. Та най мене шляґ трафит, шо ни брешу. Та, аби я з цего місця ни встав, шо кажу правду. Та аби я ни кинувси, шо отутечкі з вами по правді. Та, аби мині мову до завтра видібрало, єкшо я на світочку лию. Та, аби я ни діждав дітий своїх вінувати тай чільце їм на голову класти, єкшо отут отакої собі набріхую. Та я вам, шо ґайда, аби брехати. Та діправди правду кажу. Та, аби я так дочікав онуків своїх любих бавити. Та шо ви си з мене смієте, тай отутечкі за назбитки маєте: думаєте, шо я вигадую, вибріхую. Та аби я свєт божих, самого Свєтвечіра ни увидів свєткувати – шо ні. Бо ні. Такі шо ні, то ні.”
Гріх було після таких божінь не повірити: най Бог бере вже з тою правдою.
- Ми вже на місці?
- Дівчі ни мороч’ми голови. Видиш, шо ші ні.
- То може бих припочіли?
- Шо замучіласи їхати верхи? Хочеш – я трохи поїду? Мінєймоси?
- Неа. Краше уже най сідло тисне’ми, але я ни злізу.
- Єкшо їс зголодніла, то давай перекусимо, бо нас и так ніч у дорозі застане.
- Йо? Нічьо собі! Та це дес, певно, на край світу ми зибралиси.
- А я був шє дальше у цих керунках.
- Тай де гей?
- На полонині Масний Прислип. Рушили досвіта, наколи зорєло, а добралиси туда у потемках. Ші й з коровами були. Але нас громада йшла. Повно чєліді. У галасі – то и скорше чєс минає.
Мій тато любив подорожувати, відкривати для себе все нові місця. Він не міг на довго затриматися вдома, все вишуковував собі якісь ще незвідані дороги. Мама завжди чекала на нього терпляче, визирала його з –за хати, із вікна, з воріт, з весіль, набутків, де грав він на скрипці, сопілці, баяні, саксофоні. Коли який інструмент був кому до душі.
Навкруги ані душі. По горбиках, що вдалині, розкидано десь по хатині.
- То там хтос’ жиє?
- Та є люди, шо и жиют. Але скорше всего, шо то стаї, де літуют з товарєтами.
Минули Кінський Жолоб, де тече джерело із дуже холодною водою. Навіть влітку не нагрівається. Корито обабіч стежки, з неї напувають коней, корів і всяку маржину. Певно, і хижі тут втамовують спрагу. Дзюркальце прилаштоване до нього. Звідти і набирають перехожі попити. Перепочили. Стою і спостерігаю за Зіркою. Як вона ритуально вбирає в себе кожну краплинку води. Стебла трави на поверхні. Легенько відсуває. Фиркає. Ніздрі роздуваються. Не поспішає. Зібрано і злагоджено. Піднімає голову. Вітер гойдає гривою. Треба буде заплести їй косички. У неї чудове волосся: блискучо-чорне. Тверде і неламке. Не випадає, не січеться, нема лупи чи інших паразитів. Це при тому, що не миє його три рази в тиждень. Ще й гігієнічними засобами. Добре нашій кобилі. І поряд дитя. То біжить наперед. То плентається позаду. Зірка пильнує, не спускає з нього очей. Якщо відчуває тривогу, то гігікає. Воно відзивається. Мама зупиняється. Чекає. Мент – наздоганяє. Тоді знову рушаємо.
- А туда, куда ми їдемо, там постійно буют люди ци лиш уліті?
- Буют. Дідо Семнєн там родивси. То єго хата. Стара Семнєнка вмерла. Аді тоже там жила.
- А їму там ни страшно самому?
- Та вліті малі там буют. Аді син из жинкув тай внуки, а узимі сшєста ходєт їго видознати.
- А чо’ вин ни жиє у них дома у Замагорі?
- То людина привикне тай їй уже ни хочітси нікуди йти. Скрізь добре, але дома такі икос найліпше.
Тато задумався. Підвів погляд. Глянув на небо, потім на мене, потім знову на небо. Я дивилася на нього із замилуванням, із якоюсь теплою ніжністю. Мені раптом захотілося його обняти, поцілувати і сказати найтепліші слова, які тільки зміг світ придумати. Та у нас вдома не було заведено проявляти свої почуття так відверто, вдаватися до сентиментальності. Я хочу, щоби мої батьки жили вічно, щоби їх ніколи нічого не боліло, біля серця не млоїло, щоби вони не дивувалися мені, коли я їх інколи не слухаюся, показую коники, вибрики. Я раптом уявила собі той день, коли когось з них уже не буде. Мені запекло в горлі, до очей підступили сльози. Вже тоді я розуміла, на скільки є швидкоплинним наше життя. Мить – і нема. Пробіглося по моїй світлій маленькій голівці.
- Ми уже сегодне ни успіємо на дойку. Завтра зранку озмимо міру у Ружєни.
- Ику ші міру?
- Маємо здоїти нашу корову и зміріти, кілько уна дає молока. Так робитси дес три рази на літо.
Ага тричі за літо потрібно було дістатися до цієї неприступної полонини, здоїти свою корову, зміряти молоко, бо від цього залежало, скільки ми зможемо забрати бринзи А чому аж тричі? Бо кількість видоїного молока змінювалося: на початку через добру пашу було найбільше видою, а вже до кінця сезону літри спадали.
Ґазди виганяли щоліта на полонини худобу – по одному-двоє товарєт, решту – залишали вдома на толоці, у пастівниках. За випас биків, телят, ялої худоби платили власнику полонини певну суму, корови і вівці розплачувалися за себе своїм молоком. Більше того, вони ще й заробляли сир, бринзу, вурду. Власник полонини не забував вкінці літа розрахуватися із персоналом за роботу: дояркам за доїння корів, ватагам – за сирні витвори, бовгарам – за обгін худібки.
- А нам ші довго?
- Довго-довго. Ти лише вже питала.
А я і справді любила безперевно допитуватися. Не мала міри. Могло і хвилини не пройти, як я вже засипала повторними. Не довірлива зовсім. І ще й до того була впевнена, що за такий короткий період часу могло щось глибоко в корінь змінитися. А раптом! Тай тато, напевно, не підозрював, що та наша подорож внесе кардинальні зміни і корективи у його особисте життя. Саме тоді, але уже на зворотньому шляху додому, він ближче зазнає її, свою коханку, стосунки з якою триватимуть не один рік. Та, яка змусить його знову повірити у плотську втіху й насолоду, у те, що він для когось найкращий, найпристрасніший, найжаданіший. Вона даруватиме йому те, про що давно забула моя мама, вона бачитиме у ньому хтивого коханця, а не просто батька дітей, годувальника сім’ї. Все, що притупилося у буденності і повсякденних клопотах, знайде він поза родиною. Знову себе відчує живим і молоди, повним сил. Правда в тому, що він міг собі дозволити таку розкіш, як любаски: музикант, набутки, забави. Вони в нього були постійно і не переводилися. Але тут він покохав. Попався. Це той, для якого статеві зносини не мали нічого спільного з почуттями. Це той, який знався з багатьма молодицями, але любив щиро лише одну, матір його дітей. І тут раптом ні сіло ні впало – кохана коханка. Люба любка. Ані діти, ані довготривалий шлюб, ані спільне майно не могли зупинити його почуттів. Він опирався. Знаю. Він боявся себе, того дивного поривання його душі. Згодом я випадково почую його щирі зізнання не мамі, не про маму “Я ніколи й ні з ким в житті не був таким шісливим , єк из нев. ” З його любкою.
- Єкшо нашя Ружєна ківна, або молоко пересохло, або дійкі пирвала у джімрях, то нам тра’ буде забрати її тхаті.
- А може вовк з’їсти худобу?
- Цур тобі! Ану сплюнь! Ни мели дурної. Певно, шо може. Але най Бог борони вид такого. Усєки буває: бицкавка гони, дряпаєтси дес скалами, бердами, кємпами, то и може сарака попастиси у зуби рисеви, вовкови або и ведмедиви. Гирше, єк вовчіці або ведмедисі. Уни ші журєтси за малих дітий, аби мати чім їх нагодувати, то и ни попусті, замучут свою жертву.
Не знала, що ведмеді їдять худобу. Із казок не любила хитрого лиса, який постійно щось викрадає, вовка, який злий і недобрий, боязливого зайця, який постійно кудись від когось втікає, навіть від своєї тіні. Не міг бідолаха за себе постояти, сам прирікав себе на загибель. А от ведмідь завжди асоціювався із великикою, м’якенькою, плюшевою іграшкою, із ласуном меду і малини, що зрідка проявляє своє незадоволення легким бурчанням: “У ведмедя у бору свіжі ягідки беру, а ведмідь не спить і на нас бурчить.” Дзенькотіли ми, бавлячись у гру, де вибирали когось з-поміж дітей на роль мішки. Така собі дитяча забавка. Щоби побігати і погаласувати біля хати. Сусіди і так звикли. Тим більше, що тут з нами бавилися всі їхні діти. Дружньо. Бо всі довкола були ріднею: той вуйко, той хресний, та вуйна, та – тета. Одна велика родина. Та чи дружня – інше питання. На нашому ґруні жили мамині свояки. В цьому і вся біда. Тато страшно не любився з ними. Зять. Цілковите несприйняття. Вторгнення чужинця у їхню родину. Несерйозного музиканта, гультяя. А тут же ж ґазди: ковалі, теслярі, майстри, пічкарі. Все вміють, у всьому розуміються. Із золотими руками, набитим оком, глибоким досвідом. А тато не зважав. Скептичний і байдужий до стереотипів, встановлених ними правил. Він любив волю – і мав її. Не те, що ті ’підтирали сраку’ у колгоспі, ”лизали зади” комуністам, дули їм у гудзиці і самі ставали такою ж наволоччю, які готові були маму рідну продати за дурну славу.
Вже пізно ввечері дісталися до Лудової. Наближалися повільно, втомлено. Дзеленькіт корів, іржання коней, гавкання вівчарок. Інший світ. А, може, я уже звідси не повернуся додому. Може, щось таке трапиться, що я залишуся тут. Небо так близько. Головою майже до хмар торкаюся. Густий ліс перед очима, у вигляді тризуба, величезні камені розкидані по горах. Хто це все створив? Кому було потрібно так багато всього? Для кого це все? Я стояла і дивилася перед себе, незворушно і з острахом, боячись потривожити життя цієї місцевості. Я тут вперше. Чи не востаннє.
Кирзові чоботи, засмальцовані куфайки, продірявлені шапки, цигарки в зубах чи у рештках від них, щирі посмішки, сяючі очі нечесаних ватагів, бовгарів. Я вляглася на збите з дошок ліжко. Свічка горіла яскраво-червоним полум’ям, а тато і все товариство і не збиралося братися до спання. Вечеря з сиру, масла, молока, вурди, жентиці, милозвучні звуки сопілки, вібрування дужих, стриманих голосів: “Ой добраніч, моя любко, добраніч, добраніч, бо я иду в полонинку ид овечкам на ніч”, ритмічне повівання вітру, гуркіт грому здалеку, румиґання корів в величезній загородженій кошарі біля стайні – все, що вчувалося мені крізь магічно-оповитий сон.
Назад ми вже верталися утрьох із жінкою Василя, ґазди тої полонини. Вона йшла додому в село на косовицю. Чоловік говорив, поскрипуючи зубами:
- Я за свою чилідину ни боюси. Я їй довірєю. Тай з вами дівчинка є. Ци шо? Ци єк то має бути?
Не знаю, як то мало бути і чи довіряв він їй чи ні, та є справи хазяйські і там вже не до ревнощів. Треба, то треба. Не легко розсідатися на дві ґаздівки.
Через довгих шість років мама дізнається, що тато любився з Майєю. Але це вже буде потім. І як їй було за важко, знає тільки вона, бо мало коли показувала на людях свої емоції, не говорячи вже про почуття. Та в душі вона залишалася справжньою гуцулкою: запальною, чутливою, істеричною, відважною, пристрасною. Діти і клопоти затьмарили її бажання і вчорашні мрії. Появилося інше життя, де на себе зовсім не було часу: гризоти, хвороби дітей, ревнощі чоловіка. Треба було думати про інших, жити для інших. І мама звикла. Вона уже і не збиралася щось міняти. А, певно, хотіла. Та ж мала хотіти! Як ні!
Дорогою натрапили на зруб з малинами: дрібними, солодкими, не всі достиглі, деякі червиві. Але моя симпатія до них не фанатична, хіба що до їхнього аромату. Очима шукала під кущами суниць або ж афин. Ними би я поласувала. Хоч коли. Зірка, видивляючись кращої паші посувалася вперед і я разом з нею. Тобто на ній. І не зчулася, як ми віддалилися від зрубу. Нас вже не було видно і їх також. Так і почався їхній довготривалий роман. А я ще тоді і не здогадувалася, що коїться у їхньому дорослому світі. Не знала, що мимо шлюбних жінок є ще любаски, солодші, ніжніші, жаданіші. Я не бачила різниці між цнотливими і курвами, розведеними, зведеницями, покритками, вдовами. А чи та різниця взагалі то була? Так чи інакше всі вони були чиїмись сестрами, мамами, тетами, вуйнами, хресними, бабусями, прабабусями. Для когось вони були всесвітом, для когось – карою небесною, для когось душечками, коханими, добрими, милосердними, благородними, для когось – нендзами, францавими, противними, поганими, скупими, жорстокими, пізьмовитими. Все залежало від того, як саме люди хотіли бачити одне одного, яка картина краще пасувала в їхній уяві. Так згодом для мене прийшло розуміння двозначності життя, всесвіту, ситуацій. Не має поганого, щоб на добре не вийшло. Говорив мій дід.
А те, що татові могли подобатися інші жінки, які дарували йому себе, своє тепло і ласку – аж ніяк не засмучувало мене і не понижувало його в моїх очах. Та я і не вникала. Зрештою, всі ми люди. Всього лише люди. І ніщо аж ніяк не заважало мені любити його, мого тата: гордого, далекоглядного, турботливого, правдивого, рідного, земного й грішного.
Через сировицю, що стікала із сирів, кобила кілька разів опускалася на передні ноги, щоби почухати свій живіт. Бувало навіть зовсім таки лягала у траву, тоді я зіскакувала з сідла і вона разом із сирами валялася на килимі різносортних трав. Витачувала свою спину. Тато ледве встигав скидати з неї бисаги, бо пляцок би довезли, а не полонинську бринзу, люту, терпку, від того аж солодку.
Категорія: Конкурс | Додав: gluckforever (20.08.2013) | Автор: Люба-Параскевія Стринадюк
Переглядів: 367

Публікації інших авторів

А ЛІТА, МОВ КОНІ...
Шинок (пісня)
Піднімається димок...
Літо
Летний дождь Часть 1. Сияние в ночи.
Я хочу обіймати тебе коли засинаю
Синиця і Горобець
Только ты... (отрывок)
Урбанiзована романтика
Отчасти буря врывается в прокуренные легкие

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]