П`ятниця, 24.11.2017, 19:23
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

По вінця
... повінь ця була звичайним самогубством здепресованого неба. Воно просто не витримало перепадів тиску і перерізало собі жили, топлячи у своїй блакитній крові усе живе.

Наша хата у міні-сукні фундаменту не була схожою на ковчег, тому невидимими ногами міцно обгортала коріння старої грушки. Мама хапала нас під пахи і несла на горище, тато рятував телевізор та інші цінні і важкі речі: тумби, холодильник, документи на хату і паспорти, різні мамині бринзульки і фотоальбоми.
Ще якихось дві години тому ми з сестрою Тонькою із нестримною дитячою радістю стрибали у брудних струмках, що виростали на дорозі. Мама відчувала недобре і забирала нас звідтіля поспішно відмиваючи у мидниці наші замацькані колінця.

Сусіди повилазили зi своїх осель і літніх кухонь, як комашня перед дощем, ніхто ще не кидався рятувати худобу і сентиментальний непотріб, і лише хитали головами і намагалися вгадати як задовго вмиратиме небо. А воно не квапилося. Струмки на дорогах зробилися ріками, і вода підступно лізла на подвір'я. Її язик вже лизнув хвіртку, поріг нашого дому, стіни...
- Воду і харчі, а ще ковдри, теплі речі і ліхтар, - командував сам собі батько, нервово тупцюючи на місці. Як добре, що він тримав горище чистим і незахаращеним і як погано, що він це робив. Тут можна було жити кілька днів, але на бабусиному, із тоннами старих речей, книжок та іграшок, було б значно цікавіше.
Ввечері зробилося страшно усім. Мама ледве трималася, а ми з сестрою плакали і молилися, бо усі, окрім батька, були сухопутними: я і мама боялися води найдужче, але тато сказав, що наш будинок новий і сильний, він витримає, і ми йому вірили. Сумнівалася лише мама, бо знала, що стіни муровані в один ряд цегли, через брак будматеріалів і коштів, але вона посміхнулася, і ми так-сяк заспокоїлися.

З вікна на горищі ми бачили високий будинок, де жили глухонімі люди. З ротів-під'їздів цієї цегляної, фарбованої у блідо-зелений колір, коробки завжди смерділо, але тепер ми заздрили її мешканцям, особливо з верхніх поверхів.
Літо 1991-го видалося жарким, дах нагрівся, і через задуху нам малим здавалося, що дім вже наковтався води і от-от піде на дно. Ми чули голоси на вулиці: переважно крики і плачі ґаздинь, котрі, безсилі що-небудь змінити, у розпачі спостерігали, як знімається з якора титанік-курник із приреченими на смерть пасажирами-рябами, як пливуть догори ногами свині, коти та індики. Качки і гуси пливли за ними усіма спокійно і сумно, як і годиться похоронній процесії.
Ми прислуховувалися до стін. Вода вже пролізла у кімнати і переможно гепала у покинуту на кухні кастрюлю, як у бубен смерті. Від тих звуків робилося моторошно.
Мама нас обіймала, тато обіймав маму, хата ставала навшпиньки, роблячи горище вищим і надійнішим.

Ні, вона таки була нашим ковчегом, хоч тварі мала не по парі, а лише двійко м'яких іграшок, здається, ведмедиків, а, може, зайців, або ще когось, а ще цілий зоопарк, зібраний на сторінках дитячої енциклопедії.
Здавалося, що вода ніколи не почне спадати, але приїхали рятувальники, а разом з ними і ранок, везучи на своїх бетеерах надію.

За кілька днів сонце висушило майже усі подвір'я, і тепер вони були схожі на потріскані п'яти пустелі. Яблука, зелені грушки і купи сміття вгрузли у намул і нагадували викопні рештки. У нашої сусідки Слави вода забрала скарбничку із золотим ланцюжком, масивними кульчиками і каблучкою і принесла усе це іншій сусідці Любі, яка зраділа знахідці і забрала усе собі, бо щиро вірила, що Бог дав - Бог взяв.
Наша хата нічого цінного собі не присвоїла, окрім песика Брюса, який приплив у цей порт і залишився у ньому назавжди. Де-не-де ще траплялися калюжі - живі докази повені, і в них переливалися веселкові кола розлитого бензину і мазути. Через кілька тижнів ми взнали, що наша сусідка, семирічна Оксанка, яка заходила у воду не по коліна, як ми, а по самі груди, захворіла. А ще через тиждень чи два уся вулиця йшла до неї на похорон. Одні казали, що вона підхопила якусь страшну бактерію, інші - що у неї було білокрів'я, і вода лише погіршила її стан, але усі як один звинувачували у її смерті повінь.

Наш дім хворів набряками віконних рам, покрученими суглобами дверей і найрізноманітнішими шкірними висипами: сипалася штукатурка і фарба. Підлогу треба було ремонтувати, стіни - наново білити, словом, лікарняного стаціонару у вигляді капремонту хаті було не уникнути. А небо знову вижило, хоч через погано зашиті рани, продовжувало кровоточити короткочасними зливами.
Категорія: Конкурс | Додав: Juliakosivchuk (20.08.2013) | Автор: Юлія Косівчук
Переглядів: 513

Публікації інших авторів

В день святого Валентина...
Я не бачив тебе сьогодні
Вечiр у Львовi
Фанатка
А я подумав, що вже скоро осінь...
Була в селі у бабці хата...
Старинный дом нас принял плохо
Осенняя романтика....
Пора збирати виноград
Нехай завжди нам сонце світить зранку...

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]