Остання смерть моєї бабусі - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
П`ятниця, 09.12.2016, 02:58
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Остання смерть моєї бабусі
1.
В день, коли моя бабуся померла вперше - я малювала картину "Знову Листопад".
Бо то й справді був листопад - все з неба падало: мряка, думки, літаки, а деколи - і листя з окремих дерев. У Каліфорнії не буває справжнього падолисту, так - імітація, полегшeна версія старіння природи. Саме старіння - не смерті, бо не встигне тут гілка пожовкнути, як знову вибухає протестом, таким зелено-салатовим, з дредами нових бруньок. Дерева і квіти тут вічні хіпарі. І їм до дупи усі ті заморочки з раковими пухлинами і метастазами, аж поки омела не вип'є з них усі живі соки. Але це - лотерея, а зараз вони всі джониленони, які не збираються помирати в сорок років.

Смерть бабусі - стало тим дивовижним падінням вгору, яке неможливо відчути, хіба що тоді, коли малюєш пальці, а вони стають тороками шерстяної хустки на акрилових бабусиних плечах: "Не бійся - це просто пізня осінь...", - погладжують мою стареньку; i знеболююче помалу починає діяти, і чорна діра робиться затишним кубельцем, куди помалу, позірково, скапує життя; і політ вгору вже невідворотній, так само, як черговий листопад.

Тобі холодно, бабусю? Може, пальто? - і я домальовую... важкі, але добрі руки дідуся на її прозорих плечах.
- Ось тобі грушечки: одна жовта - на зараз, а іншу з'їси по дорозі до раю.

Потім домальовую іще стільки ж і прошу пригостити дідика. Бабуся притискає їх до себе і вони оживають в долонях світляками.
I я відпускаю ... аж до її другої смерті.
2.
Друга бабусина смерть пахла яскравою поліграфною фарбою. З поштової листівки мало не випадали вдало сфотографовані каліфорнійські маки, тому я обережно заповила їх у конверт.

Що відчуває людина, яка виношує у собі пустку? Коли іграшкове життя можна виміряти лінійкою, або пісочним годинником. Коли залишаються лише скупі хвилини, в які стаються найвагоміші одкровення, вимовляються слова, які мають право озвучитися лише у ці останні миті.

Зграйка інтернів у білих халатах, серафимами оточили ліжко і невміло, але зі сповненим життя ентузіазмом вимішували пальцями, як пасочку, пухлину, що вже розбухла, наче здобне дріжджеве тісто. Бабуся плакала від болю і образи, але серафими вже приросли саванами до її ложа.

Мої маки повинні були хоча б на мить порозганяти те біле братство і наповнити палату ледь вловимим теплом надії.
Але поштові літаки дуже повільні, а океани такі безконечно солоні, що аж хочеться плакати, а ангели надто подібні до лікарів.

Поштарка Маруся принесе макову листівку акурат на 9-й день після бабусиної смерті. Мама і тітка у чорних хустках обміняють її на калачик із запаленою свічкою.
- Най Бог прийме! - швидкими рухами тричі перехреститься листоноша і поховає поману у древній, з товстої, пошарпаної шкіри торбі, що пахне новинами і життям.

Тьотя Маруся без поспіху осідлає страшенно рипучого "аїста", і його колеса повільно накрутять на свої спиці майже потойбічний туман пізньоосінніх садгірських вулиць.

- Це остання пошта на ім'я Домки Козуб, - скаже мені по телефону втомлена від плачів мама.
І моя бабуся помре знову.

3.
Ця фіранка вже древня. Я купила нову. Подобається? - з надією спитала мама, чіпляючи на карниз останню петельку приємного блідо-лимонного відтінку тюлі. Мама акуратно, наче гладячи котячу спину, розправить прозорі, мереживні складки, не залишаючи мені права на протест:
- Дуже! Дякую, рідна! - і мама засвітиться так, як уміють лише малі діти і вона, і ще - вимите обличчя вікна з новою модною вуаллю.
Стара фіранка самотньо скрючилася у куті. Я не наважилася сказати мамі, що її колись подарувала бабуся, коли проводжала онучку "до Гамерики", просто не змогла. І бабуся померла знову.

4.
Вони усі змовилися!
Спочатку дідусь, потім бабуся, і так, наче дуже поспішали на невидимий потяг, - усі їхні брати і сестри. Один за одним перебралися жити на небо. І якось одразу подвір'я видовжилися без застелених затертою цераткою столів, без розкаліберних стільців і табуретів навколо них, без недопалків "Ватри", без старомодних білих кашкетів на сивих потилицях і промаслeних теплими пальцями гральних карт з королями, валетами і дамами, страшенно схожими на молоді портрети моїх покійних родичів.

У прабабусі Параски було восьмеро дітей. Одна померла ще немовлям від невідомої хвороби, а тепер із живих зосталася лише цьоця Одарка - молодша сестра моєї бабусі Домки. Хати сестер Домки та Одарки жили поряд і ділили спільний паркан, їхні діти і онуки мали однакові світлини в альбомах, однакові рецепти пампушок і однакові овальні обличчя, які з віком видовжаться, і вилиці на яких сповзуть, як окремi будинки на чернівецьких вулицях. Подумки я кожним м'язом підпираю ті вилиці, як залізними стовпами, але зсуви стаються самі по собі.

Якось мені наснилося, що покійні родичі сходяться, тягнучи за собою табурети і кріселка. Дідо плює на пальці і мішає колоду. Їм усім так добре разом, що від заздрощів я роблюся маленькою і, як колись, хитро підгядаю з-поміж ребер штахетника.

Вічний затишок з картатими спинами карт і ретро жакетів моїх старих. триває недовго, бо до столу повільною ходою пливе цьоця Одарка. І я ціпенію від жаху, і штахетник робиться кліткою.
Присутні помічають її появу, але до гри не кличуть, і цьоця Одарка йде геть. Яке полегшення!


- Як там цьоця?
- Бігає. Як завжди! - бадьоро відповідає мама, але у скайповій мережі саме зараз 44 мільйони внучатих племінниць питають своїх мам те саме, тому я чую лише нерозбірливі звуки і здогадуюсь, що мама мала на увазі щось на кшталт:
- Доцю, нічого не буває "завжди", або "як завжди".

І я розумію, що бабуся помиратиме ще багато разів, і що ЗАВЖДИ - триває лише дуже коротку мить. І що кожна смерть бабусі вимірюється фіранками.

І що я ЗАВЖДИ малюватиму Листопад.
Категорія: Конкурс | Додав: Juliakosivchuk (20.08.2013) | Автор: Юлія Косівчук
Переглядів: 275

Публікації інших авторів

Діалог...
І знов блукає осінь містом...
Вість
Ілюзія
Коли без тебе я..
Англійська від Марусі (для дошкільнят)
Небо
Розкинулись поза селом поля...
У Карпатах
А я подумав, що вже скоро осінь...

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]