Охоронець Ангелів - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
П`ятниця, 09.12.2016, 02:58
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Охоронець Ангелів
Садиґурський йшов попереду, а за ним йшли його десятеро ангелів. Вони трималися трохи позаду, між ними і Володею Садиґурським завжди зберігалося рівно десять кроків. Oбвисла кишеня порожньо приросла до вічно брудного картатого піджака. Зазвичай у ній ховалося яблуко або цукерки, але сьогодні яблуко з'їла я, а цукерку "Тузик" - моя маленька сестра. Володя завжди всіх дітей вгощав і посміхався при цьому так, що ангели від радості підлітали аж до верхівок дерев і тріпотіли крильцями, обтрушуючи при цьомy з гілок листя.
Листя падало на ніс мого пса, і він здивовано прокидався.

- Юлько, а що він збирає на дорозі? - питала мене сестричка, лоскочучи нoса нашому бурому песикові Бурому.
- Цвики*! - впевнено казала я.
- А нащо?
- Щоби ангели не прокололи ноги?
- А-а-а!

Шкарпетки у Володі Садиґурького були різного кольору і з різним малюнком. В шкарпетки були запхані сірі на кілька розмірів завеликі штани. З-під вицвілого блакитного кашкетa вибивалися пасма золотого волосся. У його ангелів волосся було таке саме, але у них не було кашкетів.
Місцеві жителі любили Володю Садиґурського просто так, без якихось видимих причин, а причини невидимі були очевидні навіть для п'ятирічної мене.
- Божевільних любить Бог! - казала мені мама.
- Боже, вільні?.. Це вони вільні від Бога, чи Бог від них?
- Донечко, яка ж ти допитлива. Не знаю.
А я знала і тепер щодня вилізала на паркан, виглядаючи Володю Садиґурського, але коли його свита повертала на нашу вулицю, я ховалася і спостерігала за ним крізь щілину між дошками. А раптом він знову віддасть мені своє яблуко? Що ж тоді сам їстиме?

Яблука цього разу не було, зате була солодка вода "Золотий Ключик" і булка. Він проходив повз нашу хату щодня. А де ж він жив? Мама не знала, а бабуся відмахувалася від моїх нескінченних запитань словами "там", "далеко" і "спитай його сама". Вона думала, що я не наважуся, і була права.

Бабуся з самого ранку замісила тісто. Я аж підстрибувала від нетерплячки біля столу на тісній літній кухні, і тоді вона дала шматочок і мені.
Бабусині боханці виходили пузаті і гарні, а моє тісто швидко перетворилося на сіро-бурий пластилін. Але бабуся все-одно мене похвалила, і я відчувала, що їй приємна моя "допомога".

- Бабусько, а чого так багато булок?
- Бо треба дати за поману.
- Це як?
- Коли сняться померлі і просять хліба, значить їм там скушнo, і треба дати за поману. Тогди Матір Божа привезе їм тачкою свіженькі колачі. Ти дивися добре, як буде йти Володя Садиґурський, скажи мені! Його Бог слухає першим.
- Бабусько, а як ми взнаємо, що вона їх везе?
- Ми, доню, це почуємо, бо тогди на небі грім.

Мого кривого бублика поклали у духовку разом з рештою булок. Я потім довго тицяла свою випічку незрозумілого кольору в морду Бурого: "Ну їж, чого ти.... це ж за поману! Інакше твої предки будуть голодні." Пес зніяковіло відвертав голову і глипав на мене своїми розумними невинними очима. "Напевно, у їхньому собачому раю нема таких звичаїв", - заспокоювала себе я.

Бабуся як у воду дивилася - вночі гриміло і блискало так, що, певно, всі душечки отримали запашну булку від Матері Божої.
Деяким живим також перепало: стара баба Галя сказала "спасіба", бо хоч і прожила все доросле життя у Садгорі, так і не навчилася казати "най Бог прийме". Вона була родом з Воркути, чим, здається, дуже пишалася. Aле баба Ґєня сказала все правильно і навіть налила бабусі домашньої вишнівки, щоби краще пом'янути мого прадіда Миколу, якого я знала зі слів бабусі і однієї єдиної світлини. Він був дуже добрий і гарний, схожий на Домогарова, мав восьмеро дітей і молоду жінку, яка його ненавиділа.

Я аж до темряви провисла на паркані, чекаючи появи Володі Садиґурського. Але він так і не прийшов, і я довго плакала, бо мій прадід сидів у Раю голодний. Мамі таки вдалося мене підкупити, дозволивши киці Лінді погратися зі мною у "доньки-матері". У хаті. Аж півгодини!
Потім приїхала Бозя і привезла мертвим колачі на тачці, а мені міцний і кольоровий сон. Коли грім і блискавки вщухли, пошкрябана платівка дощу також повільно стишила свій патефонний ритм.

Наступного дня тато повернувся з роботи злий і втомлений, бо його улюблений засіб пересування, мотороллер "Електрон", до якого тато дотесував лагідно-пестливе "чик", пробив ногу, себто колесо. Вже на самій нашій вулиці вхопив цвях своїм ґумовим копитом.
Наш пес пристрибав не на чотирьох, як годиться порядним псам, а лише на трьох лапах. Він також поранив ногу, швидше за все, цвяхом, і сумно зализував червону плямку, лежачи на порозі хати. Всі його жаліли, навіть тато, який переживав ще і за свого "коня": "Ці молдавани знову висипали на дорогу купу сміття, поки вони добудують свою хату, у Садгорі жодного цілого колеса не залишиться. Треба йти сваритися," - сердито казав він.

Сонце вже сіло на хрест церкви, коли я побачила десять золотоволосих ангелів. Останній, здається, трохи кульгав.
- А де ж він? - бігла за ними я, і вони всі як один спинилися і, граційно, як на змаганнях з синхронного плавання, підняли догори вказівні білі пальці: "Там! їсть свіжі калачі."
- А чого ж ви тут? - обурилася я.
- А нам туди не можна, поки не знайдемо когось, хто буде збирати на дорозі цвяхи.
Я від розгубленості потягнула за край свого рожевого бантика. Мені раптом стало дуже самотньо і гірко. Я так простояла дуже довго, мабуть з цілу хвилину. Ангели також не зрушили з місця. Тоді я втерла сльози і побігла від ангелів геть. Вони ще якусь мить дивилися мені вслід, я це відчувала, а потім вони знову продовжили свою неспішну процесію.
- Чекайте! - кричала я їм услід, розмахуючи жовтим пластмасовим відерцем. - Вам вже не треба нікого шукати. Летіть до нього! - І щоби довести всю правдивість своїх слів, виймала з відерця іржаві подорожні цвяхи.
* * *
Коли я виросла, бабуся мені розповіла, що колись дуже давно Володя Садиґурсьий був надзвичайно вродливим парубком і мав прекрасну наречену з обличчям ангела. Вони от-от мали побратися, але одного разу прекрасна біла ніжка нареченої наступила на цвях. Дівчина померла від зараження крові. Того дня Володя Садиґурський назавжди став вільний від усього, окрім волі Божої.
Категорія: Конкурс | Додав: Juliakosivchuk (20.08.2013) | Автор: Юлія Косівчук
Переглядів: 368

Публікації інших авторів

Небо
що в нас там на завтра?
Шукаю сенсу у житті своєму
Розкинулись поза селом поля...
Гроза
Допоки...
Весна Луганського Сальвадору
Сплав інтимних почуттів
Постаріла яблунька...
про себе

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]