Субота, 03.12.2016, 07:37
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

новела
Коханка

За вікном лив дощ. По склу лилися потоки сивої води, які зливалися із брудом давно немитого скла. Вона сиділа в кімнаті і байдужим поглядом спостерігала за брудними патьоками на її вікні.
Цього разу грози не було. Така погода не лякала її, і не підбадьорювала. Вона надихала її на роздуми, мрії. Але не завжди їй самій це подобалось, бо… думки були лиш про одне – про життя, і про нього. Хоч в деякій мірі ці два явища на її шляху до щастя були тотожними. Щастя…
У таку погоду хочеться пригрітись до чийогось теплого плеча, насолоджуватись філіжанкою терпкої кави і ласувати печивом. Таке колись було. Але суть цієї цілющої процедури в тому, що вас ніхто не тривожить. Так, лише ви – і, більш нікого. Дійсно, такі приємні речі з ними траплялись, але це було рідко. Дружина…Донька…Робота…
Покупки…Прогулянки…Контракти. Це завжди ставало перепоною їхнього усамітнення.

*****
Професія мисткині не проста. Малювання забирало в неї занадто багато часу. Можливо, і з цієї причини у неї не було постійного чоловіка. Не кожен зможе витримати перепади настрою у часи зростання, і занепаду натхнення. Принаймні цими роздумами вона завжди себе заспокоювала.
*****
…Цей був високим із чорним волоссям і карими очима. Справжній атлет. Справді, він вийшов чудово. Особливо гарно були вимальовані його стегна і очі. Це те, що найбільше її приваблювало в чоловіках. А це… її колишній чоловік. Так, вона і його малювала. З ним особливо багато картин. І на кухні, і на постелі, і навіть біля ялинки: всюди вона знаходила місце для своєї картини. Так, біля ялинки… Той вечір їй особливо запам’ятався.
Вогні з сусідських вікон робили ледь помітне світло. Їй не треба було й світити. Лише біля палітри стояла свічка, щоб бодай не помилитися з відтінками кольору…
А це блондин з блакитними очима – мрія всіх жінок, мабуть, блондинок. А їй не подобалися блондини, але його блакитні очі, ідеальна фігура не залишали її руки і почуття спокійними. Часто ще не познайомившись із чоловіком, вона роздягала його очима й пальці мимоволі починали вимальовувати в повітрі: спочатку лише силует, а потім і деталі зовнішності та гарне тіло. Вона малювала лише досконале тіло. Лише те, яке змушувало трепетати і щось починало тягнути її руку до пензля.
У кутку стояло ще десять, а може й більше оголених і тонко вимальованих тіл. Здалеку вони здавались ніби справжніми…
Після кожної процедури малювання чоловіки ставали їй не цікавими і врешті-решт, непотрібними. Відразу пропадав до них інтерес. Вона вже не бачила тих досконалих рис обличчя та ідеального тіла. Це був просто мішок жил із невеликим чубчиком вгорі та внизу.
Вона теж не була простачкою. Намалювати її ідеальні риси було бажанням не одного художника. Але вона не погоджувалась.
Один портрет – визнання – чергова смерть.
Лише його одного вона не малювала. Навіть коли він приходив, усі фарби, полотна, усі роботи вона кожного разу виносила на горище. Лише якийсь незрозумілий запах чи то фарби, чи то клею не давав йому спокою. Але все це проходило, коли він бачив її оголене тіло, на яке спадало темно-каштанове пряме волосся. Ідеальні обриси її тіла починали світитись в його очах, і в той момент нікого крім цих двох не існувало. Вона закохувалась в нього знову і знову. Його прихід – для неї свято. Спочатку – просто знайомий, згодом – потенційна жертва, а тепер – усе життя.
Вона розривалась між почуттями люблячої жінки і мисткині, просто знайомої і тієї, яка з нетерпінням, як ніхто, чекає на кожен його прихід, не ставить зайвих питань, нікому непотрібних ультиматумів, надуманих вибачень. Вони просто прагнуть жити і любити.
Стосунки, які ні до чого не зобов’язують або стосунки без стосунків. Саме так можна було б назвати їхні відносини. Жаль, що котромусь із цих двох такі відносини або набриднуть, або вчорашній коханець уже не буде лише тілом на одну ніч. Він стає чимось більшим, ріднішим, тим, зустрічі з яким уже не будуть задовольнятись лише однією ніччю пристрасті. Що тоді? Тоді наступає марення, відчай, біль, і або ще глибший біль або повна зневага себе і зневіра в собі…

****
Ти сьогодні знову не прийшов… Ти думаєш, що мені боляче? Можливо! Та я вже звикла…Я звикла до всього: до того, що ти обіцяєш прийти, але не приходиш, що говориш одне, а робиш друге. Раніше було боляче, але зараз – ні. Я навчилася жити мудро, навчилася дивитися на все іншими очима, навчилася посміхатися тобі, коли хотілось плюнути тобі в обличчя, і говорити «ні», коли хотілось сказати «так». Я знаю, що завтра ти прийдеш до мене і почнеш…Але не треба. Не треба виправдовуватись переді мною, пестити мої руки, уста. Це все фальш.
Знаєш, я не виню тебе. Я не виню тебе в тому, що вдень ти з дружиною, а на ніч приходиш до мене. Ти називаєш мене так само, як і її, говориш ті самі слова… Ти можеш не прийти і я не маю права докоряти тобі.
Можливо, хтось скаже, що я схожа на ганчірку об яку витирають ноги. І я з цим погоджусь, бо я така є! Бо я люблю тебе! Так, люблю понад усе. Мисткиня впала в ноги коханню… Мені не треба грошей, слави чи чужого кохання. Якщо ти будеш щасливим хоч і не зі мною, це вже буде для мене щастям. Для мене щастя, коли стомлений приходиш до мене на квартиру, обіймаєш мої плечі, пестиш волосся, цілуєш сухі губи, посміхаєшся, коли торкаєшся своїми гарячими руками мого тіла, і навіть тоді, коли ти йдеш від мене вранці, бо в мене є надія, що вночі ти знову до мене прийдеш.
Але чомусь ці жахливі душевні напади траплялись усе частіше. Чому не дзвонить? Чому не приходить? Розлюбив? Я некрасива? Я стара? Я щось занадто грубо сказала?
Ніколи не закохуватись… Саме з цим кредо вона йшла по життю. Кохання розніжує. Робить людину занадто щирою, дуже доброю і співчутливою. Розум припиняє контролювати твої слова, вчинки. Виникає бажання відкрити себе наповну, що для неї означало – кінець життя…

*****
Вона часто думала: а що відчуває жінка, та, яку зрадили? Та жінка, котра чекає з дня на день свого чоловіка, а він не може відірватися від іншої? Що може відчувати жінка, яка розуміє зраду, але кожного разу зустрічає чоловіка з посмішкою, а в голові: «Як добре, що ти повернувся…»
Інколи вона знала дружин тих чоловіків. Вона погоджувалась із давно забутими словами «макіяж», «манікюр», «перукар», але яку дати відповідь, коли перед тобою гарна тоненька жінка, приємна на обличчі, не істеричка, гарна господиня. У відповідь чоловіки говорили майже одне й те ж: «То було давно», «Я помилився», « У мене не було вибору», «Давай зараз не про це». Одним словом, у всіх була своя причина, і як вони вважали, владна, яка дозволяє їм зраджувати. Але її завжди діставало одне «Чому ти досі з нею?» Чи це любов у всьому винна? Але де ж тут любов?! Вона давно пропала. Залежність від дружини? Та він міг би мати десять кращих на свої гроші? Діти? А може Звичка? То чим вони різняться від собак, які звикають до господаря? Можливо, що усим зрадам Вона? Але Вона не змушує, ніколи не робить крок вперед. Виманює? Та ні!
Так вона часто роздумувала, лежачи в ліжку. Вона закрила очі. Темний морок почав владарювати у кімнаті. Лише десь здалеку чулось мявкотіння сусідських котів під її вікном…

*****
Маленька дівчинка схлипувала під простирадлом. Вона накривалась з головою, щоб не чути як бідна і зморена постійним плачем мати влаштовувала батькові істерику по телефону. Зранку усе наче продовжувалось, бо вже прийшов батько, і розмова була більш напруженою. Істеричні крики матері, погрози, розбитий посуд.
-Відпусти мене! Не муч!
-Як ти не розумієш? У нас дитина, сім’я!
-Яка сім’я? Її вже давним-давно немає.
-Що? А як же я? Ти хочеш мене залишити? Я не дозволю. Де ти спав? У кого? Я видряпаю їй очі! Вона краща від мене, так? Не залишай нас!!!
-Припини істерику. Замовкни! Ти сама винна. Ще з першого дня нашого подружнього життя ти знала, що я тебе не люблю. А ти все: «У нас буде дитина, дитина»
-Я ж тебе люблю!!!
-Замовкни. Забудь це слово! І припини. Дитина спить. Не чіпай хоч її. Залиш її в спокої!
-Дитина! Навіщо вона мені треба, коли вона не змогла вберегти тебе біля мене! Де та дитина? Ану вставай! Ти чуєш мене? Де та тварюка? Вставай!!!
Саме від цих слів Вона прокинулась. Ця сімейна драма не давала їй спати. Кожної ночі вона не хотіла закривати очі, засинати, бо ця картина будила її кожної миті. Кожної ночі перед очима батько, якого обожнювали жінки. Статний чоловік, талановитий, мав безліч прихильниць. На кожній виставці біля нього була юрба жінок. Вони були зовсім різні, але всі вони хотіли хоч раз побувати в його обіймах. А він безжально карав їх своїм поглядом. Очі блискали, а губи ніби щось перебирали. Довгі пальці, які вимальовували образ на картині були безжально манливими в очах тих жінок. Він нагадував «парфумера». Аби він покликав, то за ним, ймовірно, що пішла б кожна. Вона не могла зрозуміти як батько міг подивитись на цю жінку: сіреньку мишку з такими ж сірими очима, як і її душа? На це запитання вона не знала відповіді і досі. Хоч одне втішало – любив він доньку, бо була на нього схожа. Тоненька, як стеблина, трішки вища від своїх однолітків, Рівна й худа спина, по якій слухняно лягало темне каштанове волосся. Під сонцем воно завжди світилось, а в кімнаті ставало майже чорним. Великі ненаситні жагою до всього прекрасного очі ніби завжди намагались побачити щось більше, ніж їм давав цей світ. Тоненькі довгі пальчики владно вигравали на чорному блискучому фортепіано. А коли побачив, що ще маленькою тягнулась до пензлика з фарбою, то й взагалі ледь не втратив розум.
Сьогдні Україна, завтра Німеччина, через декілька днів Франція. Музеї Нью-Йорку, у Королівській Академії мистецтв Лондона, виставка картин у Токіо. І так постійно. Лише мати лютувала і лютувала. Постійні ревнощі звели її з глузду. Можливо, батько таким чином відпочивав від матері, від постійних істерик, сліз. По приїзді він завжди бачив мою матір із темними синцями під очима і мене – заплакану і синю. Синю від постійного фізичного болю і сліз. Коли у матері закінчувались аргументи щодо зради батька із зовнішнього оточення, вона бралась за мене. Мені здавалось, що я забувала своє ім’я. “майбутня розпусниця», «мала хвойда», «путана». Саме так мене називала мати. Мати… Часто до мене приходила думка, що це не моя мати. Невже Справжня Мати може говорити таке на своїх дітей, робити їх винними і злодіями свого щастя?!
Я любила подорожувати з батьком. Не часто мені траплялась нагода відпочити від сімейних сварок, побачити ідилічний, як мені здавалось, світ мистецтва. По приїзді мати влаштовувала мені допит. З ким був батько? Багато пив? До дівчат залицявся? Комусь щось дарував? На питання потрібно було відповідати відразу і чітко. Найменша затримка відповіді – хлист по обличчю.
Я не знаю, кого я ненавиджу більше – його чи Її. Мені навіть страшно називати їх моїми батьками. Зазвичай батьки люблять своїх дітей, опікають, заспокоюють. А в мене чомусь вони КАТИ… Як страшно. Але це дійсно так. Коли один кат убив іншого, почав шукати винуватця злочину. Хоча навіть і не підозрював, що сам злочинець – він сам. Як це: бути одночасно жертвою і катом для своїх рідних?
Більшість часу я проводила вдома. Мамині батьки давно померли, а батькові – жили далеко. Мати не могла на довго відпускати свою мішень і водночас єдиний гарант сім’ї. Ми з батьками рідко кудись виходили. Батько багато працював: або в майстерні, або був у відрядженнях. А мати… мені здавалось, що ревнувати батька і знущатись з мене – це і була її єдина робота. Але ні. Мама працювала в кол-центрі. Вона ненавиділа тих, хто йшов поряд із нами і задивлявся на її чоловіка. «Краще вже сидіти вдома – так надійніше». Ці слова мати завжди торочила мені й батькові.
Моїм вихованням займалась переважно мати. Фізичним і морально-аморальним.
- Живи завжди сама! Не май біля себе привабливих подруг, друзів. Бо самі друзі можуть налигати когось твоєму чоловікові. З власного досвіду говорю. З життя понівеченого мого.
Дійсно, ці повчання із життя. У мами була двоюрідна сестра Адель. Не знаю, хто придумав їй це ім'я. Як на мене, воно більше підходить для якоїсь тварини. Адель була гарнішою від мами. Мала довгі стрункі ноги, довге біляве волосся, мала успішну кар'єру. Не раз мати помічала щось неладне у їхніх стосунках з батьком. Після прикрого випадку, коли мати все-таки побачила факт зради тата з Адель на власні очі – назавжди зненавиділа сестру і ще більше почала ненавидіти усіх жінок планети «Земля». Мама, певно, що видряпала б усе волосся цій Адель. Але тато їх розборонив. Мені тоді стало жалко мами. Як це: коли знаєш, бачиш на власні очі, як твій чоловік цілує іншу, дарує їй свій вільний час? Я тоді також дуже образилась на тітку. А зараз… Я така ж Адель. І мабуть десятки жінок мріють видряпати мені очі. І тепер чи то від маминих слів, чи від випадку з тіткою Адель, але по цей день у мене немає подруг. Мої друзі: палітри, мольберт, пензлі, фарби. Їм я можу довіритись повністю. Вони ж бо ніколи мене не зрадять. Усе те, про що я думаю, що я відчуваю – вони знають усе. Я до них приходжу як на сповідь, і після довгої прощі наступає полегшення. На якусь мить я забуваю про те лихо, яке поставило печать на моєму особистому житті. Іноді я думаю, що це досі мама не може мене простити за те, що я не вберегла її від постійних зрад батька. А інколи, коли я переношу себе накінець у реальність, мені здається, що у такий спосіб мене проклинають усі понівечені зрадою чоловіків дружини. Вони чекають кожного вечора чоловіка додому, готують йому їсти, прибирають в кімнатах, прасують одяг, перуть дитячі пелюшки, а чоловіки у цей час з такими, як Я.
Може, вони думають, що мені і сотні таким, як я подобається бути Такою? Чи запитував хтось мене? Як це воно? Усе життя бути з кимось, але залишатися одинокою. Не належати нікому, не любити? Не віддаватись почуттям? Не мати змоги завести сім'ю?! Не спати нормально через кошмари? Не жити нормально через прокльони таких, як моя мати, як Я, таких, як інші. Бо ми всі, незалежно від статусу прагнемо бути з кимось, хочемо бути комусь потрібними у цьому житті. А я не маю нічого. Навіть мізерної частини, краплини. Хтось скаже – художниця! Красуня! Безліч фото найдорожчих виставок і Вона. Завжди бадьора, завжди гарна, сяюча, елегантна, нестерпно красива.
І що? І що я маю? І що я маю від життя? Життя забрало у мене батьків, сім'ю, друзів і врешті-решт – Мене. Хоч не фізично, але духовно – так. Я відчуваю себе месницею, яка встановлює справедливість колись живої матері. Її останнім часом важко було називати живою. Якщо людина жива тільки тому, що відчувається пульс, то так. Але на більше вона не здатна. Колись була здатна на велике коханння, згодом – на істерики. А зараз – вона ніби бур’ян, бо їй не треба ніхто і нічого. Бур'ян, який інколи від вітру, тобто від зовнішніх подразників починає набирати невіженну силу. Хоча я б не називала мамині збудники лише зовнішніми. Донедавна її зовнішінім збудником була лише Я – погана донька, яка не змогла розчулити нелюблячого чоловіка. Страшно, що мати так за все життя і не стала по-справжньому ні матір'ю, ні дружиною. Навіть не була чиєюсь коханкою. Вона не розуміла того, що жити з примусу довго не стане сил найтреплячішому чоловікові на планеті. Особливо, якщо жінка для цього нічого не робить, бо не може в силу своєї неспроможності і недосяжності до чогось більшого. Між нею і батьком ніби якась глибочезна яма без дна. Якщо немає фундаменту, основи, і в неї будуть постійно пихати сірий непотріб життя – вона від цього мілкою здаватись не буде і такою ніколи не стане.
Говорять, що різні особистості притягуються. Духовно різні люди ніколи не зможуть бути разом. Про Пікассо в кол-центрі не розказують, а художники лише користоються послугами подібних організацій. Якщо ти усе життя звик, що тобою користуються лише за потреби - ти ніколи не зможеш бути по-справжньому потрібним завжди. Ти залишаєшся послугою за викликом.
Існує така послуга «Жена на час». Коли ти звик, що тобою користуються і платять за це гроші, навіть вдома, сповнюючи свій прямий обов'язок – ти ніби виконуєш роботу. Чоловіки іноді також навіть не задумується над тим, що можуть щось більше робити і набагато краще. Якщо дійсно він може…
Усе, що залишилось від батьків – це квартира, батькові дорогі полотна і шрами на серці: мати, яка хотіла зарізати доньку, але навіженні руки промахнулись. Зарізала чоловіка і збожеволіла.

*****
Їй був уже тридцять один рік, але не було сім’ї, а головне – не було дітей. Дитина – це не те, що пов’язує двох людей, як вважала її мати. Дитина, як Вона вважала, – це те, що продовжує тебе. Це та людина, яка здатна навести ту помітку, яку ти поставив, пішовши з життя. У кожного ця помітка різна: вузька, широка, темна, світла, мутна чи зовсім прозора. Але з часом будь-яка стирається. І згодом залишається лише тінь. Це коли внуки приходять один раз на рік до тебе на могилу. Але вона відчувала, що здатна залишити ту полосу, яка завжди буде оновлюватися.
Про такі свої незвичні думки вона іноді говорила зі своїм шкільним другом Робертом. Роберт приїхав з батьками на Україну, коли йому було дев'ять років. Малий наївний американець, здавалось, що й досі залишався таким же. Роберт приходив до неї, щоб порадитись у своїх починаннях. Лікар дотепер не розумів усю фармацевтичну термінологію українською. Два рази на рік від літав у Барбадос. Бабуся, на жаль, не могла часто приїжджати до рідних. Спочатку Росія, потім Україна. Постійні пошуки клімату і лікарів, якими кишіла Америка, ніяк не вкладалися в нормативну базу правил бабусі, як і кожної американки зокрема. Після кожного свого приїзду з Америки Роберт ділився своїми враженнями, думками, почуттями. Молодий лікар жив на Україні, переїхав з Америки, а тягнуло зовсім в інше місце. Таким дивним відчуттям друг часто ділився. І не розумів наскільки точно його шкільна подруга розуміє це. І навіть без спеціального медичного обстеження.

*****
У той день Роберт знову чомусь прийшов. Пропозиція обстежитись у лікарні з допомогою новітнього апарату здалась їй чомусь страшною. Роберт хвилювався через постійні мігрені шкільної подруги. Щоб заспокоїти друга Вона запевняла, що це все від фарб. Адже незабаром виставка нової колекції її картин «Vastness» .

*****
Його доньку вона любила як свою. П'ятирічна Ада, так вона любила її називати, здавалась тендітною квіточкою, яку не можна зривати. Довге русяве волосся спадало на її тоненькі плечики. Іноді Вона заплітала їй коси. Яке то щастя… Зранку готувати їсти цій малечі… Збирати до школи… Читати щовечора їй книги… Учити грати на фортепіано…
****
Справжнім щастям для неї був той мент, коли вона назвала ЇЇ мамою. Це й не дивно. Аделаїді було всього три роки, коли вона втратила маму. Бідолашна невдало перейшла дорогу. Чорний мерседес десь зник.

*****
Що відбувається, коли ти маєш усе, що хочеш? Чому б не жити отак вічно? Вона чітко розуміла те, що все, що в неї є повинно належати лише Аді. Її не цікавили статки цього чоловіка. Її цікавила Ада, яка вже виросла з маленької дівчинки, любила своїх батька й матір, захоплювалась балетом, музикою. Здавалось, що Вона просто не має права псувати життя цій ні в чому не винній дитині.

*****
- Чому ти не розповідаєш нічого?!!
-Це все ради тебе й дитини.
- Що ти верзеш? Я тебе люблю! Ти це знаєш! Аделаїда тебе любить! Що ти від нас приховуєш?
- Ти хочеш почути правду?
- Так! Чорт забирай! Хочу! Хочу! Я не звик жити у постійних сутінках правди!
- Добре! Я обіцяю, що все розповім. Але згодом. Завтра. Я зберусь із думками. Заспокоюсь. У мене знову головний біль. Подай ліки.
- Добре! Ти вибач мене! Але я вже не знаю, що й думати. Я хвилююсь за тебе, за Аделаїду, за нашу сім'ю. Я розумію, що все не так просто. Але я чекаю на відповідь.
- Я обіцяю, що все розкажу. Требі зібрати Аду в поїздку. Ти не забув?
-Ні. Я допоможу.
-Гаразд.

*****
Постійні крики, істерики матері як дух часу дитинства зробили її занадто спокійною. Іноді це дратувало його. Але Вона не влаштовувала постійні допити. Та й не було приводу. Такій жінці і дружині зраджувати неможливо. Здавалось, що вона ідеальна в усьому…

*****

- Ви хочете, щоб усі ваші статки в Україні, а також гроші на рахунках в інших державах, Ваше майно, картини, гроші з аукціонів після Вашої смерті залишились Мосендз Аделаїді Олександрівні?
-Так. Саме так, Артуре. Ви говорили, що це затяжна процедура. Але я хочу пришвидшити її. Думаю, що це можливо.
-Авжеж. Але… Ви маєте розуміти…
- Артуре, я вже перерахувала гроші поверх нашої домовленої суми на ваш рахунок. Я думаю, що це допоможе.

*****

На жаль, у нашому світі усе можна купити, крім душевної рівноваги. Із цими словами Вона спровадила татового знайомого. Надійне життя для Ади. Кому ж ще мають залишитись ці статки її змученого життя?
****

Як це воно? Знати, що за кілька днів тебе не стане.
Навіть більше: знати точну дату, час, місце?
****
Останній раз Вона була у матері за день до її смерті. Навіжена не впізнавала доньку і лише щоразу за щось її проклинала.
*****
Вона довго не розповідала йому про свій лихий дар. І вона вже не знала: чи радіти тому, що вона визнана мисткиня у всьому світі, чи піти з життя, аби не губити життя інших. Але час сам визначив точну дату цієї розмови. Ніхто не знає, коли краще починати розмови чи закінчувати їх. Є Пан-Час, який вирішує сам, скільки кому й чого відведено.

*****

Він довго слухав її розповідь, лежачи в ліжку. Дощ не вщухав. І вона чула як з кожним її словом, його рука ставала холоднішою і почала ніби відділятись від її тіла, хоч насправді він обіймав її груди. Саме тоді вона зрозуміла, що розповідь про її дар була великою помилкою, нікому не потрібне її одкровення, яке вона тримала так довго в собі. Але вона вже не могла зупинитись. Вона розуміла, що перед нею – Він, якому вона може до кінця відкритись. Їй необхідно було відкритись. Усе життя не можна жити під покровом неправди, як Вона вважала.

Лікарі називають це постстресовим психозом, навіюванням.
А може то був звичайний невроз? Яка різниця в термінах? Якщо наслідок один.
*****

За вікном так само лив дощ, але вона його не бачила за тим срібним потоком солоних сліз, який заливав її бліде обличчя.
Через декілька годин вона опритомніла. Напад ніби пройшов.
За все у цьому житті треба платити. За життя, за щастя і за смерть.
Вона пішла до ванної кімнати. На поличці стояла покрита пилом баночка з ліками. Уже непотрібні ліки. Навіщо вони, коли протягом багатьох років не можуть вилікувати душу?
*****
За вікном був похорон.

ЇЇ чорний мерседес, у якому спостерігала Ада був повен сліз і здавалось, що порожнеча продирявила душу Ади. Її батьків не стало. Не стало тієї жінки, яка наповнювала радістю, теплотою дім, змушувала батька радіти, бути щасливим, називала її донечкою і жодного разу не поставила в куток, ні за що не дорікнула.
- Вам записка.
Незнайомий чоловік протягнув крізь мокре скло конверт.
«Мила Аделаїда! Найкраща донечка своїх батьків! Наша з батьком колиска затишку у домі, уся надія, Божий Дарунок, наша гордість, наша єдина радість у житті. Ми зрікаємось із батьком цієї радості, бо прагнемо, щоб у тебе було майбутнє. Я певна, що зараз ти цього не розумієш. Це важко. Але пройде час. Рани загояться. Усе, що було в нас із татом: дорогі картини, рахунки, гроші – тепер усе належить тобі і більш нікому. Якщо ти читаєш цей лист – Артур тебе зустрів і ти в безпеці. Усі папери оформлені.
Офіціна версія нашої смерті: помер чоловік від серцевого нападу. Дружина не витримала втрати і порізала собі вени.
Справжня версія: наше з батьком кохання на все життя і щира любов до тебе, наша мила донечко».
Мама
Категорія: Конкурс | Додав: Ada (23.09.2013) | Автор: Аделаїда
Переглядів: 474

Публікації інших авторів

И незаметной кистью на окне...
Ластівоча заметіль
Я Осінь... Я Пані...
Айболить (англійська для дошкільнят)
ІІІ королі (Скорочено)
У Карпатах
Стою на пагорбі у затінку беріз...
Сповідь Лорелаї (уривок)
Ти... І я...
Я к тебе не приду – не зови...

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]