Метелик - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
Понеділок, 05.12.2016, 07:25
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Метелик
Машина різко завернула за ріг будинку і зупинилася біля напівзруйнованих воріт. Відчинилися дверцята, і худа, висока постать вибралася з салону та, зсунувши окуляри на ніс, оглянула все довкола. Незважаючи на свою огрядність, таксист прудко висковзнув з-за керма і, відчинивши багажник, передав кілька потріпаних валіз їх власнику. Зашуміли колеса по розпеченому асфальту, але парубок уже не чув цього. Буревій закружляв у його голові, зчинивши неймовірний безлад, та піднявши з глибин пам’яті спогади з дитинства…Це був його дім, його криївка, де він міг завжди заховатися від усього світу. Зробив крок уперед… Старий кам’яний будинок був окутаний пеленою таємничості. Пишні зелені вишні огорнули його, затуляючи від чужих очей. Ніжний аромат квітів витав у повітрі. Це був запах свободи…Ще один крок…Солодкий спокій огортав все довкола, а тишину порушувало лише щебетання солов’я. Все було таким далеким і, водночас, таким близьким …Крок за кроком парубок віддалявся від метушні та галасу великого міста. Перед ним були ворота у інший світ…
Зарипіли важкі дерев’яні двері і в обличчя хлопцю війнуло запахом такого далекого дитинства… Саме тут парубок залишив своє серце… Рідні спочатку не повірили очам - перед ними стояла уже доросла, сформована людина, і лише шалений блиск в очах видавав неспокійну юнацьку душу…Вирвавшись нарешті з обіймів, хлопець попрямував крученими дерев’яними сходами нагору, до своєї кімнати. Важко відчинилися двері. Серце парубка забилося швидше, а новий потік спогадів захвилював душу… Саме сюди, у цю маленьку кімнатку, завжди линули його думки, позбавляючи юнака спокою. Тут була та забута частинка його «я», полишена серед сотні книг…Хлопець втомлено кинув валізи у куток та підійшов до вікна. Сонце привітно посміхалося йому через брудне скло. Ще секунда і свіжий потік повітря вихором ввірвався у кімнату. Білі пелюстки закружляли у шаленому танку, і, врешті, знеможено опустилися на стіл. Погляд парубка вилетів у відчинене вікно туди, де на фоні світло-блакитного неба виднілися руїни древнього замку… Юнак підійшов до шафи і провів долонею по запорошених пилом книгах. Він заплющив очі: тут, на пом’ятих, сірих сторінках були його дитячі мрії та фантазії, тут було його життя. Парубок знеможено опустився на крісло, а його руки майже рефлекторно потягнулися до шухляди. Відчинивши її, він обережно дістав папку зі старанно виведеним золотистими буквами написом: «Малюнки». Це була та сама частинка серця, шматочок того «я», яке він колись залишив у цих стінах. Хлопець знову заплющив очі: його пам’ять і досі зберегла яскравий образ дівчини у старовинній сукні кольору перлів, з довгим каштановим волоссям та ясно-зеленими очима. Не раз Вона приходила до нього у снах, прохала зостатись, кликала за собою… Її очі закохано дивились на юнака, але в той же час у самій їх глибині були невимовні біль та туга… так і не зміг хлопець забути ці очі… Білим метеликом незнайомка зосталась у його душі, лишаючи серце парубка спокою. Жодна київська красуня так і не змогла затьмарити її образ…
Зараз з білого листа паперу на хлопця сумно дивилась знайома дівчина у сукні кольору перлів, з довгим каштановим волоссям. Він обережно закрив папку і поклав на стіл. Сонце вже хилилось до обрію і ніжно вкривало світ жовтогарячим промінням…Юнак втомлено опустився на ліжко. Вихор думок кружляв все повільніше та повільніше… Його повіки почали опускатися, а у вухах забринів ледве чутний спів, але хлопець уже не міг розібрати слова…
Вона знову прийшла до нього у сні. Кликала за собою, та ці очі світились уже не безмежною тугою - у них проглядався промінець надії, що освітлював ніжне обличчя і робив її ще прекраснішою.
Коли юнак прокинувся – була вже пізня ніч. Місяць стояв уповні, освічуючи вишневий сад та з цікавістю заглядаючи у відчинене вікно. Білі пелюстки все ще кружляли у своєму дикому танку. Звідусіль долинав тихий пташиний спів. Юнак уже встиг забути чарівну красу весняної ночі, що у великому місті губилася в шумі авто та гаморі юрби, серед хитромудрого сплетіння вулиць та будинків… Раптом зашелестіли вишні і золотистий метелик повільно влетів крізь відчинене вікно, легенько опустившись на папку з малюнками. Це був той самий метелик із його снів. Хлопець намагався не рухатися, щоб не зрушити це диво. Але раптом метелик змахнувши своїми золотистими крильцями, піднявся у повітря та зник у відчиненому вікні. Парубок зірвався з ліжка…
Він уже не пам’ятав, як він опинився в саду. Метелика ніде не було… Раптом у його вухах знову забриніла пісня, але цього разу хтось співав вже ближчеі йому вдалося навіть розібрати слова…:
В серці моїм вітер віє,
Крає вже забуті рани.
Все шукає давні мрії ,
Десь заховані віками…
Цей голос здавався йому таким знайомим…
Удалині почулося іржання. Хлопець спочатку не звернув на це уваги. Та ось стало чути стукіт копит по асфальту, все ближче та ближче. Через кілька хвилин карета, запряжена четвіркою вороних коней, зупинилася перед напівзруйнованими ворітьми. Юнак не міг повірити своїм очам. Він підійшов ближче, уважно розглядаючи це марево минулих віків. Як не дивно, кучера видно не було… Різьблені з дорогого дерева, розписані всеможливими барвами дверцята безшумно відчинилися, запрошуючи гостя. Коні нетерпеливо били копитами. Дивна впевненість огорнула парубка і він зробив крок у невідомість - назустріч свої мрії чи кошмару. Двері тихо зачинилася за юнаком. Карета рушила. Непроглядний морок огортав все довкола. Аж ось вона зупинилася. Вийшовши з карети парубок ніяк не міг зрозуміти де він. Все навкруги було закутане в білу пелену туману. Заіржали коні і разом з каретою розчинились у молочній пітьмі. Він зостався один посеред невідомості. Було неймовірно холодно, хоча вже наступила весна. Хлопець поволі рушив уперед. Туман почав потроху розсіюватись і попереду завидніли таємничі мури стародавньої фортеці. Юнак підійшов ближче. Ось від старих, напівзруйнованих стін відділилась нечітка тінь. Ще кілька секунд і вона перетворилася у постать дівчини. Серце шалено закалатало у грудях парубка. Він соколом кинувся уперед, та раптом зупинився. Його ноги немов приросли до землі і він не міг зробити ні кроку. Перед ним стояла Вона – таємнича незнайомка із його снів. Легкий вітерець розвівав її сукню, пестив тендітні руки, бавився довгим каштановим волоссям. Вона тихо співала пісню:
В серці моїм вітер віє,
Крає вже забуті рани…
Все шукає давні мрії
Під залізними замками

Вітер віє, душа мліє,
Просить, молиться, благає:
«Не тривож мене, надіє,
Моє серце й так страждає»

Загубила я кохання
Серед мурів цього замку,
Тож наслала заклинання
І тепер броджу до ранку…

Буду по´світу літати
Я на білих крилах мрії ,
Буду доленьку шукати,
Образ, що душа леліє.

Слова луною відбивалися у душі юнака, а серце ладне було в будь-яку хвилину вискочити з грудей. Дівчина обернулась і хлопець побачив її ясно-зелені очі, що навіть у пітьмі ночі сяяли ніжністю та любов’ю. Цей шалений блиск зводив його з розуму. « Це ти?» - прощебетала вона голосом, що не зрівнявся би навіть зі співом соловейка. «Це ти!!!» - і кинулась радісно йому назустріч. А він стояв мов зачарований та не міг вимовити навіть слова. Його розум кричав, що це все сон, а душа хотіла вірити у цю реальність. Зібравши всі свої сили він хрипло та невпевнено промовив :«Хто ти?». На очах красуні забриніли сльози. Тугою обізвалась: «Ти не пам’ятаєш?», і раптом зірвався шалений вітер, розвіваючи залишки молочного туману та зриваючи пелену століть з напівзруйнованих мурів. Покриті мохом, повалені стіни почали повільно, камінь за каменем, здійматись до нічного неба, повертаючи собі колишню міць та славу. Десь удалині задзвеніли шаблі. Все ближче та ближче дзвеніла музика битви. Аж ось завидніли червоні шапки козаків, що штурмували ще недавно зруйновані мури. Все це було чомусь таким знайомим парубку… Щось зашевелилося далеко за межами свідомості юнака… поволі у його пам’яті почали зринати дивні образи, заплутані, незв’язані один з одним уривки подій, що раптом миттю заполонили його мозок. Немов мозаїку він намагався скласти з обривків спогадів картину. Раптом повітря сколихнув гучний вибух. Стіна фортеці лавиною, з гуркотом почала сповзати в урвище, забираючи з собою тіла відважних козаків. Юнака немов опустили у холодну воду. Його думки миттю проясніли. Згадав, усе згадав ….Кілька століть тому і він був тут, рятуючи кохану. Перед тим, як його завалило камінням, він все ж зумів побачити її тендітну постать, але вже що вона кричала йому услід зі стін замку, парубку так і не судилося тоді почути…
Дівчина стояла за кілька кроків від нього, зажурено схиливши голову на тендітні плечі та опустивши очі повні сліз. «Кохана» - вирвалося з його грудей. Хлопець ніжно обійняв її, міцно притиснувши до себе. Пройшло стільки років! Він взяв дівчину за руку і ніжно поцілував у вуста. Довкола лютував бій – козаки ішли на штурм, але для двох закоханих світ навколо перестав існувати.
- Навіть смерті несила нас розлучити, - промовив парубок заглядаючи у глибокі очі красуні. Він так хотів у них потонути.
- Проминули століття, а наші почуття все ще не згасли, - тихо відповіла вона, схиливши голову йому на плече.
Та раптом обрій запалав червоно-жовтим вогнем. Світало. Перші промені сонця лагідно опустились на потривожені мури. Поволі тліли тіні минулого, повертаючись у свій таємничий світ. Постать дівчини почала танути. «Прощавай» - промовила вона і сильний порив вітру розвіяв марево довкола. Сонце освітило напівзруйновані мури та самотню постать парубка серед них. Сумним поглядом той дивився у небесну блакить, туди, де до хмар підіймався золотистий метелик.
***
Юнак розплющив очі. Яскравий сонячний зайчик засліпив його. У кімнаті стояв духмяний аромат вишневого цвіту. «Сон» - сумно зітхнув парубок, аж раптом його погляд впав на руку, туди, де на долоні сидів маленький, білосніжний метелик, крильця якого золотом переливались на сонці.
Категорія: Конкурс | Додав: merianna (20.08.2013) | Автор: Людмила Гайдучик
Переглядів: 363

Публікації інших авторів

Время
Ти (Я)
В помощь турагенствам
Гірськолижна
Револьвер
Любовь - игра!
Час рікою пливе...
Сафо и Муза
Прилину…щастям…поруч…
Ах эта зима

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]