Казки баби Гавришихи - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
П`ятниця, 09.12.2016, 03:01
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

Казки баби Гавришихи
КАЗКИ БАБИ ГАВРИШИХИ.

ПОЧАТОК

Було в пана село.
Не велике та й не мале. Звичайне Українське село.
Може й не зовсім звичайне, бо, якось в старому глинищі, де люди брали глину та будували з неї хати, знайшли кремінь. Пан запросив вчених людей. Ті понаїхали, набрали зразків каміння з глинища, терли його проміж пальців, нюхали, цокали по ньому своїми молоточками, хіба що не куштували.
Потім, зробили загадкові обличчя,довго, емоційно розмовляли з паном, щось вирішили та вдарили по руках.
Добренько попоїли сала з картоплею, попили тамтешнього самогону, прицмокуючи та нахвалюючи. Позалицялися до тутешніх дівчат. Та й поїхали собі до своєї вченої губернії.
А в селі стали добувати кремінь. І назвав пан те село, Кремінне.

Не відомо, яким чином, але, обзавівся пан ще одним не великим та не малим селом. Чи то за якісь надзвичайні заслуги перед губернатором, чи то за військову доблесть. А може просто завелись грошенята, з добутого кременя, та й купив.Хай собі буде.
Знову з'явились розумні люди у новому селі. За доброю традицією попили, поїли, позалицялись. Поборсались в глинищі. Зі стурбованими обличчями розвели руками, «Немає тут кременю, ніколи навіть і не було». Та й поїхали собі.
Пан не дуже засмутився з тієї звістки. Не має, то й не має.
Назвав село Некремінне, раз кремнію немає, та наказав сіяти хліб, вирощувати баштан, сади саджати.
Назначив в селі старосту, Івана Галушку, та й навідувався в Некремінне раз на три – чотири тижні.
А селяни, зажили як і раніше. Хіба, що з'явився новий, великий яблуневий сад та новий староста виявився більш вправним та хазяйновитим. Не погано, загалом зажили.

Багаточого пережило село Некремінне та його мешканці.
Наприкінці Громадянської війни та повального розкулачення, з'явились в тому селі Гавриши. Роботящі, заможні селяни. Точніше, були заможні, доки не потрапили в жорнова колективізації. Збудували собі середнього розміру хату на «Козачку», та й зажили, не виділяючись особливо поміж односельців.
Після Другої світової війни, втративши чоловіка,головнішою в родині залишилась баба Гавришиха, з чотирма діточками на руках.
З божою поміччю та допомогою односельців, збудувала нову хатину, замістьвщент спаленої німцями старої. Завела не хитре хазяйство та великий город. Тяжко працювала, заробляла трудодні, ростила двох синів та дві доньки.
Справні діточки виросли. А вирісши подались до міста шукати кращої долі.
Баба ж залишилась одна в селі.Зі своїми спогадами,в очікуванні вихідних, та шкільних канікул у внучат, коли нарешті хата наповнювалась метушнею ігомоном.

І ось, якось до баби Гавришихи приїхали аж три онуки. Точніше, як приїхали – привезли батьки та й залишили на тиждень. А баба й рада, все ж не сама довгими осінніми вечорами. В хаті ґвалт, метушня, пилюка стовпом.
Тріщать дрова у пічці, по хаті хвилями тече розслаблююче до істоми пічне тепло. Поспіває вечеря.
Вечеря в Гавришихи не хитра. Варена картопля, оселедець, який привезли діти разом з онуками, знають, що баба полюбляє, домашня хлібина та зелень з городу.
Звичайний порцеляновий посуд з півниками та цвітастими смужками. Алюмінієві ложки, глиняні полумиски та кухлі з парним молоком.
Дітвора за день набігалась по бур’янах та посадках. Але, з останніх сил продовжують вовтузитись в кімнаті.
- Діточки, ану ж бо, вечеря на столі. Досить дуріти, ідіть їсти;
зазирає баба в кімнату, де в онуків самий розпал штурму фортеці з кроваті та подушок.
Старший онук завмирає з піднятої для атаки подушкою в рученятах. В повітрі граціозно кружляють пір'я та пух, наче снігопад. Молодші ховають за спинами рушники, за допомогою яких відчайдушно штурмували «фортецю».
- Ах ви ж бісові діти!
Гавришиха з усіх сил намагається додати голосу металевої суворості. Але, діти миттєво відчувають фальш, та прискають зі сміху.
- Ідіть вже, мийте руки та сідайте вечеряти;
- Бабусю, а розкажеш потім страшну казку;
Намагається заздалегідь сторгуватись дітвора.
- А це вже як поїсте, така і казка буде. А якщо і тарілки помиєте, та зі столу приберете, то розкажу самісіньку правду.
Онуки вже знають, що бабини історії варті того, щоб не тільки посуд помити, а ще й дров та води наносити. Тому, без зайвого базікання дружно навалюються на паруючу картоплю з молочним оселедцем.

ВІДЬМА
казка перша

- Ось і чудово. Попоїли, прибрали. Молодці хлопці! Лягайте та слухайте, що відбувалось в нашому селі, за царя Панька.
- Бабуся, а ти ще за царя Панька жила?
- Та цить ви вже, або слухайте мовчки, або я піду спати.
- Мовчки!!!

Жили собі на «Козачку» Галушки. Молода, роботяща сім’я. На весілля батьки подарували їм невеличку хату, та грошенят на хазяйство.
Хата стояла майже край села, третя від краю, там де дорога, за останньою домівкою підіймалась на бугор, з якого було видно сільський ставок та гусячу ферму біля нього.
Петро Галушка знався на електриці,то й працював в колгоспі електриком. Робота не займала багато часу, бо тоді в Некремінне надходила лише одна електрична лінія. На вулиці освітлення зовсім не було, тільки на току, фермах та у хатах по одній лампочці.
Зате мав змогу частіше поратись по домашньому хазяйству. То ж завів Петро двох бичків, теличку, курчат та качок.
А Ганну, свою дружину пристроїв працювати на тій самій гусячій фермі, яка на березі ставка. І від хати не далеко пішки до роботи, а ще інколи цеберку гусячого корму в домашнє хазяйство припре, качок годувати, а бувало і рибкою зі ставка рибалки поділяться.
Так і жили собі Галушки. Загалом не поганожили.
В крайній на Козачку хаті, через одну від Галушок, жила старезна баба Шепчиха. Жила вона одна однесенька, та була на стільки стара, що в селі вже ніхто й не пам’ятав, чи була в неї взагалі коли не будь сім’я, або хоч рідня якась.
Як і на що жила Шепчиха, не відали односельці. Городом вона не займалась, може сил вже не було, а може просто не хотіла в землі порсатись. Скотини або птиці також не було ніякої. Ніколи ні в кого нічого не купувала не міняла та не просила.Інколи бачили її біля лісу, на пасовищах та ярах. Збирала баба якісь травки, дикі ягідки, гриби не зрозумілі.
Робила вона з того усього зілля різні. Щось розтирала, настоювала, висушувала. Односельці знали про те є її вміння, та звертались коли не коли в разі крайньої необхідності. То спину в когось прихватить, то якась гидота на шкірі повисипає, то срачка то болячка. Дівчата молоді потайки, увечері, інколи шастали до Шепчихиної хати. Що там відбувалось не розповідав ніхто. Але, помічали односельці таку собі закономірність, що незабаром ті дівчата виходили заміж, а в заміжніх, яким бог діточок не давав, зненацька народжувались хлопчик або дівчинка.
Та то таке. Баба нікого не чіпала та не турбувала, то ж і її не чіпали, та навіть не помічали, або робили вигляд, що не помічають.
Тоді Українські села жили, як одна велика родина. То ж, бо лишнього язиками не ляпали, вміли берегти таємниці, в брудній білизні сусідів дуже не порсались, та «сміття з хати» не виносили.
Аж от, якось серед осені, почав Петро Галушка помічати якісь дивацтва за своєю дружиною.
Стала вона якась знервована, дратівлива. Чим коротше ставав день, тим раніше Ганна поверталася з роботи. Удома була невідмінно до настання темряви. Розповідала якісь нісенітниці: то їх раніше відпустили по хатах, то роботи не було, та вони самі розійшлись, то одне то інше.
Та ось, якось Петру дали завдання щось там по електриці на гусячій фермі полагодити. Порсається він з дротами, лампочками та ізоляторами.А дівчата з фермизнай собі Ганні у вуха дзижчать: «Та який же ж твій Петро вправний та працьовитий». А вона сама не своя. Зблідніла, очі відводить, тільки що не паморочиться.
Закінчив чоловік роботу, вийшов на вулицю, сів на призьбу відпочити.Дістав тютюн та цигарку скручує. Тут до нього підсів Іван Скляров, бригадир, на тій фермі. Теж собі цигарку змайстрував. Задиміли хлопці, загомоніли:
- А шо, Петро, як себе почуваєш?
- Та нічого, відповідає Петро, усім би мого здоров’я, то б і гарно на світі було.
- Як так, дивується Іван, а Ганна твоя мабуть не щодня до дому раніше проситься, боліє каже мій Петро, догляду вимагає.
- Та ти не соромся, каже Іван, всяке ж буває, якщо треба то треба, хіба ж я проти.
Блиснули очі у Петра, затягнувся він глибоко гірким димом. Але, виду не подав. Помовчав трохи, та й каже:
- Було діло, прихворів трохи, але одужав вже. Усе гаразд. Дякую, що Ганну раніше відпускав, дуже тобі дякую.
Підвівся , закинув сумку з інструментарієм через плече та попрямував до дому.
Вертається ввечері дружина з роботи, ні жива ані мертва. Увійшла до хати, зупинилась на порозі та очі на чоловіка не підійма.
Петро теж сидить мовчки, хмурний та розгублений. З одного боку, кохає він дружину, душі в їй не чає. А з іншого, збрехала вона і йому і на роботі. Та чує чоловіче серце, що біда якась з дружиною коїться.
- Сідай, каже, розповідай, як на духу. Все, як є, що трапиться, хто образив.
Сіла Ганна на край стільця, склала руки на колінах, помовчала хвилини зо дві, мабуть с духом збиралась, та почала розповідати.
- Ти, каже, чоловіче мій, не сердься на мене. Боялася я, що не повіриш мені, як що почну якісь нісенітниці розповідати. Думала, не сповна розуму мене вважатимеш. Та бачу, що насправді моє мовчання та брехня, либонь більшого лиха не наробили.
Ото ж, слухай. Чисту правду кажу, як перед Господом на сповіді.
І розповіла Ганна історію дуже дивну та неймовірну. Якби Петро не знав її, як самого себе, якби не довіряв, як собі, ніколи в житті не повірив би.

Все почалось на день літнього сонцестояння, а точніше, наступної доби, двадцять другого червня.
Поверталась Ганна додому з роботи. З початку йшла з дівчатами, Катериною Гарбуз, Наталкою Скляровою та Оксаною Піддубною. Потім дівчата звернули на стежку, яка понад Караваном, джерело таке, з чистою, прозорою водою, петляючи по пасовищу виводила короткою дорогою на самісінький Підварок - протилежний край села. А Ганна пішла далі.
Йде собі, край дороги, по травці, планує, як швидше дома по хазяйству впоратись. А сонечко вже сідати починає. В ті часи на фермі працювали допізна.
Коли, зненацька помічає боковим зором, якийсь рух, праворуч та трішки позаду від себе. І зразу, якось моторошно Ганні стало. Наче холодом звідкись повіяло, аж мурашки по шкірі побігли. Зупинилась вона, хоче озирнутись, та щось їй заважає, наче шия та спина задеревеніли.
Аж, ось виступає до неї з бур’янів чорна кішка, та нуж бо тертися по ногах, нуж бо ластитись. Сама невеличка, чорна, як смола, жодної білої волосинки, та величезні зелені очі. І муркоче, аж вуха заклада…
Ну ти, дурна баба, сама на себе посварилась Ганна. Хіба ж можна так кішки злякатись, ледь не вмерла від переляку.
А та знай собі треться об ноги та муркотить, як той трактор.
Дівчина кішку приласкала, за вушком почухала, по спинці погладила. Та проводжає Ганну.Забіжить уперед, метрів зо два – три, зупиняється, чекає. Тернулась по ногах та знову вперед побігла.
Так вони дійшли до самісінької хати баби Шепчихи. А далі, Гана й не помітила коли ікуди та кішка поділась. Тільки біля ніг кружляла, наче дзиґа, аж глянь, її вже й слід простив.
Наступного дня, все повторилося знову. Чорна кішка, ластиться, проводжає, та зникає в районі бабиної хати. Звідки з’являється , та куди зникає не можливо помітити.
І так кожен день. Ганна вже привикати почала. З обіду залишала кішці чого не будь попоїсти, шкурку від сала, трошки яєчка, або чогось іншого. По дорозі її накормить, почухає, а кішка знай собі ластиться та муркотить. І як завжди зникає не відомо куди і коли.
Так було до самої осені, покине не почала Ганна повертатись до дому у темряві. Кішка, як завжди з’являлась не знаймо звідки, але, тепер було видно лише її зелені очі, які світились у ночі. І якось моторошно ставало дівчині, не спокійно на душі.
Ось, одного такого вечора, зірки та місяць на небі затулили важкі дощові хмари, дув холодний, поривчастий вітер. У повітрі висів якийсь вологий, липкий морок. Ганна йшла майже навпомацки, темінь,хоч очі повиколюй.
Та ось, зненацька вітер затих, зовсім. Наступила якась тривожна, напружена тиша. Ані звуку, ані жодного вогника на небі та у селі. Жодна собака голосу не подасть. Наче якийсь велетень накрив весь всесвіт важкою пуховою ковдрою, та й придавив всі звуки і навіть самісіньке світло.
Тут, бачить дівчина перед собою зелені очі на дорозі. Здається, можна радіти, що хоч одна жива душа з’явилась. Але, чує серце, не все гаразд. Холодним потом спина покрилась, руки заніміли. Зробивши над собою неймовірне зусилля, потягнулась до кішки…
І раптом, чує Ганна шипіння, наче олії на розпечену сковороду плесконули. Навіть у темряві, якимось надлюдським зором побачила, як шерсть на спині у кішки стала дибки. І вже перед нею не мала, пухнаста кішечка, а величезна чорна тварина, на зріст, як теля полугодовале. Очі світяться, наче тарілки, кігті сталеві землю риють, виблискують в темряві величезні білі ікла та слина з пащі тече.
Перехопило подих у Ганни, ані закричати, ані навіть прошепотіти нічого не може. Повітря у грудях зупинилося. Рученьки – ніженьки затерпли, не може поворухнутись.
Страшна примара тим часом впритул наблизилась до дівчини. Відчула вона сморідне дихання на своєму обличчі, та наче почала провалюватись у якийсь чорний, безмежний вир.
І вже майже втративши почуття дійсності, Ганна ніби керована потойбічною силою намацала руками натільний хрестик під сукнею. Втрачаючи свідомість рвонула його з шиї, розірвавши міцну мотузку, та обома руками впечатала в самісінького лоба страшному породженню пекла.
Щось зашкварчало, засмерділо паленою шерстю, руки запекло наче від розжареного заліза, вуха заклав страшний нелюдський крик...
Отямилась дівчина від холоду. Лежала вона в пожовклій траві, край дороги. Тіло вже зовсім захололо та задеревеніло. З великими труднощами підвелась Ганна на ноги. Всесвіт вже розвиднився від мороку, відкривши молодий місяць та розсип незліченних зірок.
Треба поспішати до дому, звично підказував розум, хтозна, кілька часу пролежала вона не притомна. Але, спочатку треба зробити ще одну дуже важливу справу, знайти хрестика.
На щастя, багато часу пошуки не зайняли. Натільний хрестик лежав в траві, виблискуючи місячним сяйвом.
Ганна схопила його, міцно зажала в долонях та мерщій побігла до рідної хати, більш за все на світі бажаючи опинитись під рідним дахом, поруч з любим чоловіком.
Але, саме цього вечора вона перший раз збрехала чоловікові. Точніше не зовсім збрехала, а не розповіла всього, що сталося. Обпечені хрестиком руки намазала гусячим жиром та замотала чистою хустиною. Петрові ж розповіла, що на фермі обпеклась об піч.
А наступного ранку, вперше побачила Ганна в дзеркалі сиві волосини на своїй голові...
І з того дня приходила до дому лише засвітла, ніколи не затримуючись навіть до сутінок. А як вже зовсім стемніє, і ноги за двері не каже.

Закінчила Ганна свою розповідь, сидить не жива ані мертва. Не знає, як чоловік відреагує на таку неймовірну сповідь. Чи повірить та зрозуміє, чи покрутить пальцем біля скроні та вважатиме за божевільну…
Петро підвівся, підійшов до дружини та встав перед нею на вколішки. Узяв в свої великі, шершаві долоні її витончені, сильні руки, та нуж бо їх цілувати, особливо шрам у вигляді відбитку хрестика. А в самого сльози по обличчю течуть.
- Люба моя, чого ж ти мені відразу все як є не розповіла. Та хіба я не вірю тобі, як самому собі. За що ж ти бідолашна стільки мучилася, стільки терпіла…
Обійнялись вони міцно, утерли сльози один одному, так і просиділи майже до ранку розмовляючи тихими голосами.

Вранці збирається Ганна на роботу до ферми, бачить, щось замислив чоловік, підказує їй серце жіноче, щось планує. А Петро й каже їй:
- Ти, моя люба з ферми раніше не йди, нічого та нікого не бійся. Я тебе зустріну, та до дому проводжу. Але, ти мене не побачиш і не почуєш, я наче туман ранковий за тобою простелюся, огорну лагідно та захищу від мороку нічного.
Не дуже Ганні його задум сподобався, але знає, що не переконає вона чоловіка. Коли вже вирішив, то зробить по своєму. Та чесно кажучи, не дуже й хотіла переконувати. Розуміла жінка, що з цим неподобством треба закінчувати раз і на завжди, що одвічно це не може тривати.
На тому й порішили.
На при кінці роботи Ганна трохи затрималась з гусьми пораючись. Треба було їй одній до дому йти, тож дочекалася поки дівчата розійшлися, та й сама пішла.
На дворі вже темно, місяця немає, тільки зірки ледь світять. Дівчина прислухається, де там її чоловік супроводжує. Але, не чутно нічогісінько, тільки легкий туман поміж пагорбів стелиться, як і казав Петро. Навіть страшна думка закралася, а раптом він забув про свою обіцянку, або сталося щось…
Але, не дозволила вона таким думкам перемогти. Погнала їх з голови. Не може чоловік її скривдити, тут він, поруч, але не видно й не чутно його, як і попереджав.
Так вони дійшли до самісінької хати. Вже у дворі з'явився Петро, наче нізвідки. Обійняв дружину. Так в хату і зайшли.
- Нічого, каже Петро, ми свого досягнемо, рано чи пізно зло себе проявить…
Так повторилось і на другий день. Знову нічогісінько. Хоча ні, одна відмінність таки була. Коли Ганна вранці вийшла з двору, та проходила біля останньої хати на Козачку, примітила, що баба Шепчиха стояла біля тину, та уважним поглядом проводжала дівчину, доки та не зайшла за пагорб. Але, то таке.
На третій день, Ганна знову трохи затрималась на роботі, дочекалась доки пішли дівчата, та й вийшла собі.
Петро, як завжди не помітно її супроводжував, ані гілка під ногою не трісне, ані птах нічний не потурбується.
Небо затягнуло вогкими хмарами.Тонесеньке півколо молодого місяця зав’язнуло серед них, наче в вологій ваті. Мовчали хазяйські собаки, мовчали птахи нічні, всі звуки танули та зникали в дрібній дощовій мряці та тумані.
На душі було не спокійно і моторошно. Стурбованість та паніка все більше охоплювали Ганну. Передчуття чогось поганого, неминучого напливало, як хвилі густого туману.
Ось і те саме місце, де вона зустрілась із страхітливою примарою.
Раптом, почула Ганна чиюсь присутність, наче не одна вона, наче хтось рухається поряд з нею, край дороги…
Може то Петро дуже наблизився, не розрахував в тумані, промайнула рятівна думка. Але чує серце – не Петро.
Так і є, знову засвітились «тарілчасті» зелені очі, донісся не земний сморід тварини. Знову сталеві кігті землю риють.
Ганна ледь не зімліла, але тримається на ногах, пам’ятає, що чоловік поруч, не дозволить скривдити.
Тієї миті з’явився молодий місяць проміж хмар, трохи освітивши туманну лощину.
Бачить дівчина, перед нею, посеред дороги стоїть та сама потвора. Ікла виблискують, шерсть дибки, слина тече…
І тут, між ними, наче з під землі з'явився Петро. Ноги широко розставив, уперся в матінку землю, очі полум’ям горять, в руках цеп, яким жито молотять:
- Ну, клята тварюка, зараз ти в мене за все відповіси!!! Забирайся геть в пекло!!!
Страшним голосом закричав Петро, та нуж бо ціпом пекельне страхіття пригощати. По голові, по спині, і в вздовж і в поперек молотить, тільки чути, як ребра тріщать, шкіра репається та шерсть летить.
Завила потвора страшним голосом, стала дибки та намагається чоловіка кігтьми дістати, потягнулась до нього чи то лапами чи то руками страхітливими.
А Петро не відступа, знай собі цепом молотить, по лапах простягнутих, по ногах, по тулубу…
Не витримало пекельне створіння натиску чоловічого, ще раз завило, наче тисяча чортів, стало дибки, та перекинулось назад через спину, гепнулось об землю і … на дорозі перед захеканим чоловіком стояв здоровенний чорний собако.
Ті ж самі величезні зелені очі, кігті як турецькі ятагани, страшенні ікла та сморід із пащі. Зростом псина сягала більше метру. Полихнули очі потойбічним полум’ям, з відкритої пащі слина закапала.Собацюра припав на передні лапи, напружився наче пружина та приготувався до смертельного стрибка…
Глянув Петро на цеп, а в руках лише уламки та тріски від нього залишились. Зі всієї сили кинув він залишки деревини в самісіньку пику потворі та влучив прямо в палаюче око.
Звір завив так, що залишки пожовклого листя з дерев пооблітало, затрусив мордою і за мить кинувся на Петра.
Але, чоловікові вистачило цієї короткої миті, щоб дістати з за пазухи маленьку склянку зі свяченою водою, припасеною з останнього Водохреща. Пальці блискавично відкинули кришечку та тверда козацька рука виплеснула вміст склянки прямісінько на голову тварюці.
Що тут почалося…
Створіння завертілося наче дзиґа, заверещало гидким голосом. А голова в нього диміла, наче вугілля розпечене на неї насипали. Чорна шерсть полізла клаптями, шкіра вкрилась пухирями, які лопались та з них витікала жовта смердюча рідина.
Звірина, як і минулого разу стала дибки, перекинулось назад через спину, гепнулась об землю і перетворилась на чорну, вкриту рідкими клоками щетини свиню.
Крутнувшись ще разів зо два на місці свинюка кинулась до найближчих кущів, але Петро встиг на останок такого копняка під зад кованим чоботом на піддати, що створіння аж у повітря підскочило та з мерзотним верещанням зникло в ночі та густому тумані.
Подружжя Галушків ще довго стояло в степу, по трохи приходячи до тями. Важко було повірити в те що сталося, в те, що побачили на власні очі. Звісно, в дитинстві вони чули казки про відьом, про потойбічні сили. Але, щоб отак, власноруч битися з породженням самісінького пекла… не можна було уявити в страшному сні.
Трохи прийшовши до тями, обійнялись наші герої, та тихенько попрямували до рідної хати.
До самого світанку очі не зімкнули перед іконою з палаючою церковною свічкою, читаючи молитви та акафісти. А як сонечко зійшло, вирішили нікому нічого не розповідати, але уважно придивлятись, хто з односельців виявиться добряче побитим, або навіть скаліченим. Та обидва вже підсвідомо здогадувались, хто саме…

Пройшло кілька днів. Петро, як і напередодні зустрічав дружину з роботи, але вже відкрито, не потайки. В Некременном всі селяни були не ушкоджені та здорові, не рахуючи кількох дрібних подряпин та забоїв.
На третій, суботній вечір Петро взяв Ганну за плечі та усадив на лавку біля себе.
- Послухай, каже, люба моя. Треба нам приймати рішення та діяти. Бо, пройде ще кілька днів, рани у потвори загояться, а ми так і не впізнаємо, хто ховається за всіма цими страхіттями. Чудовисько оговтається, та почне нове полювання вже на нас обох.
- Так, Петро, цілком згодна з тобою. Треба мерщій діяти. Гадаю, потрібно нам навідатись до баби Шепчихи, тим більш завтра неділя, то начеб то і привід є.
На тому вони й порішили.
Зранку, завернули в хустину шматок свіжого хлібця, кринку молока та попрямували до сусідки.
На подвір’ї у баби Шепчихи панувала якась моторошна тиша. Наче весь світ залишився за тином, ледь переступили у двір. Таке враження, що продавлювались вони через густий кисіль, прямуючи до бабиної хати. Навіть час зупинився і рухи були кволими та повільними, як уві сні.
У Петра аж мурашки по шкірі побігли. Але, він впевнено постукав в старі, потріскані двері, та не чекаючи відповіді відчинив їх і увійшов в сутінки старої, перекошеної хати. Ганна стала поруч з чоловіком.
Через мить, коли очі трохи звикли до напівтемряви, побачили вони страшну картину, від якої кров захолола в жилах.

На старому ліжку, прикрившись брудним ганчір’ям лежала баба Шепчиха.А точніше те, що від неї залишилось.
На голові не загоєні брудні рани. Одного ока майже немає. Лице покрито язвами від пухирів та рубцями, наче хто окропу на нього вилив. Одна рука переламана і лежить вздовж тіла нерухомо.
І саме страшне, те, що не залишало ані краплі сумління –на лобі відпечаток випаленої, омертвілої шкіри в вигляді натільного хрестика.
Наче зачаровані стояли Галушки посеред хати не в змозі ані ворухнутись, ані слова мовити. Не вірячи на власні очі, хоча обидва передбачали, що можуть побачити.
Тут, з бабиного ліжка пролунало якесь хрипіння та булькання. Заворушились потріскані губи старої:
- Води, будь ласка…, змилуйтесь… Дайте води.
Шепчиха тягнула зморщену руку в бік дівчини, а єдине здорове око благало про допомогу:
- Води…
Ганна вийшла зі ступору. Мерщій підбігла до цеберки для води, але бляшаний кухоль лише дзенькнув об сухе дно. Схопила порожню цеберку, сунула Петру в руки та рішучім голосом скомандувала:
- Води, хутко!
От чого вже у Українців не відняти, так це вміння пробачати. Щоб не коїлось, які б негаразди не відбулись. Але, якщо кривдник потрапив у халепу, якщо його здоров’ю а тим більш життю загрожує небезпека, на перше місце виходять справжні людяність та співчуття.
Отож бо, як тільки чоловік приніс воду, Ганна в першу чергу напоїла стару, чистим рушником, який Петро миттю приніс із їхньої хати промила страшні рани на тілі Шепчихи.
- Бабо, звернулась до неї Ганна, ви ж на травах розумієтесь, повинна бути у вас якась мазь або настоянка рани обробити. Скажіть де мені її взяти, я вам допоможу.
- Ні, каже Шепчиха, мені вже допомога не потрібна. Закінчила я шлях земний. Треба далі відправлятись. А тобі подяка велика, що не залишила бабу в біді, пробачила те лихо, що я тобі коїла.
- Та то ми опісля побалакаємо про ваші витребеньки з перевертнями, блиснув очима Петро, і не ждіть що отак от все минеться.
Стиснув чоловік кулаки, аж пальці побіліли.
- Е ні, чоловіче, прошепотіла Шепчиха, то вже не вам мене судити, наді мною набагато вище та страшніше судилище буде…
Ледь відповіла стара, та наче свідомість втратила, а може заснула. Здорове око закрилося, та ціла рука незворушно лягла вздовж тіла.
Так пройшло декілька хвилин. А потім знову почалось щось страшне та потойбічне.
Все тіло баби Шепчихи наче судомою звело, вигнуло в дугу, випрямило, знову вигнуло. Наче якась невідома сила гнула та ламала стару. Наче щось вирватися кортіло з цього тіла.
Око широко відкрилось, але погляд полинув десь за обрій.З рота потекла біла піна а руки й ноги зашкребли по ліжку страшними, величезними пазурами. Закричала Шепчиха страшним, не людським голосом і наступної миті, на її місці вже билася у конвульсіях величезна чорна кішка…
Ганна й Петро у жаху відступали до дверей, не відводячи погляду від пекельного дійства, що розгорталось на їхніх очах.
Наступної миті вже чорне страхіття, схоже на здоровенну собаку, неймовірними іклами роздирало на шматки подушки на бабиному ліжку. Довжелезні лапи із сталевими кігтями залишали глибокі борони на глиняній підлозі, як плугом орали.Наче тисячі вовків завили одночасно. Від того дикого лементу хіба що стеля не підіймалась.
Вибігли Галушки з хати, двері за собою міцно затулили, та ледь дихають.
А у дворі вже односельці товпляться. Хтось побачив, як Петро бігає з цеберкою та рушниками, хтось виття нелюдське почув. Та взагалі, в селі слухи розбігаються швидше, аніж зайці від лисиці.
Прибіг і батюшка із сільської церкви, ікону Господню в руках тримає. А руки в нього аж тремтять, і зблід наче покійник.
Селяни розступились, дають чоловіку Божому дорогу до страшної хати.
- Ідіть, кажуть батюшко, здолайте відьму молитвою та словом Божим.
Той зібрав всю волю до купи, очі замружив та не твердими шагом попрямував у двері, виставивши перед собою ікону. Дійшов до порога, двері відчинив, а далі шагу ступити не може. Не пуска його щось. Наче стіна невидима перед ним утворилась. Бився він бився, не йде тай годі.
А в хаті щось неймовірне твориться. Наче нечиста сила шабаш вчинила. Завиває, скигле, щось вигукує на різні голоси. Аж мурашки по шкірі.
Тут підходить до Петра Галушки баба Крячківська, що на Підварку живе, та тихенько так каже йому:
- Треба в хаті стелю прорубати, наскрізь, аж на горище. Бо інакше відьма не помре, буде мучитись, маятись та не відійде в інший світ, доки дірки в стелі не зробити.
- Та хто ж туди піде, аж здригнувся Петро, я в пекло не поспішаю.
- Ми з тобою підемо, ледь чутно промовила Ганна, взявши чоловіка під лікоть, з нас все почалось, нам це і закінчувати. Сподіваюсь, ти мене зрозумієш та підтримаєш.
- Звісно, витримавши паузу відповів Петро, звісно підемо, вже більш впевнено повторив він. Підемо та зробимо, що треба, вже зовсім рішуче промовив.
Взялись вони за руки, та так і пішли до дверей. А в хаті раптом все стихло. Наче учула відьма, що по душу її йдуть, та не забирати а навпаки звільняти.
Підійшли Галушки до дверей, а ті самі й відчинились перед ними.
Поглянули один одному в очіта увійшли в хату.
Односельці замовкли, аж роти повідкривали. Чекають, що далі буде, чи побачать ще подружжя живими. Але на поміч не поспішають, дуже ж воно лячно.

А в хаті Галушки пораються.
Петро в сінях взяв сокиру, наче чекала його там на видному місці. Ганна свічку церковну, яку їй батюшка в останню мить впхнув, в руці тримає.
Увійшли до кімнати. В повітрі пір'я з подушок літає, друзки від стільця на підлозі, скло з шибок вибите. На ліжку Шепчиха лежить, одним оком на них дивиться. Світиться око зеленим, аж моторошно.
Зупинились Галушки посеред кімнати, ніяк не наважаться щось далі робити. А баба руку до них протягла, потримала та знову на ліжко уронила.
- Свічку забери, каже Ганні, не потрібна вона мені, не допоможе. Та ти її тут і не запалиш. Не буде Божа свічка в мороці горіти.
Першою схаменулась Ганна.
- Починай, каже чоловікові, та не зупиняйся, щоб не було, щоб ти не побачив. Бо, морочить нас нечиста сила. Не піддавайся.
- І свічку я запалю, ти відьомська потвора мені голову не забивай, Божа свічка і в самому пеклі світити буде. А тобі може хоч трошки гріхи спокутуються.
Петро себе двічі прохати не заставив. Плюнув на долоні, перехрестився, перехрестив сокиру та нуж бо по стелі лупасити, тільки тріски полетіли.
Дівчина теж часу не гає. Запалила свічку, стала посеред кімнати, очі заплющила та знай собі «Отче наш» читає…
Баба завовтузилась на ліжку, щось під ніс собі бормоче.
Ганна молитву чита, очі не відкриває, чоловік стелю гамселить.
- Є,крикнув Петро, є отвір, прорубав трохи!
- Розширюй,командує дружина, приблизно, щоб голова пролізла.
А в хаті наче легкий вітерець подув.Пір'я по кімнаті закружляло.
Чоловік отвір розширює, вітер сильніше стає, крутить повітря, наче буря здіймається. Ганна свічку рукою прикрила, бо полум’я затанцювало.
Отвір ширше і вітер сильніше. Дівчина вже з трудом на ногах стоїть. А в хаті буревій завива, наче чорти в пеклі скиглять та виють.І закручує повітря та в дірку в стелі затягує, пір'я з кімнати на горище вилітає.
- Все, кричить Петро, прорубав, є отвір.
В ту ж мить вітер наче скажена собака з ціпка зірвався. Завив страшенно, закрутив, з ніг валить. Та ще й Шепчиха знову почала в конвульсіях битись та кричати на різні голоси. То грубим чоловічим голосом щось викрикує, то собакою залає, вовком завиє, то свинею заверещить.
Двері в хаті відчинились, та з такою силою, що з навісів злетіли, наче снаряд на вулицю полетіли. І Петра слідом шаленим вітром потягло, як штовхає щось із силою неймовірною.
Він до дружини руки тягне, хоче допомогти на двір втікати, та не встоїть супротив сили силенної, яка його назовні тягне. А Ганна стоїть, наче зачарована, поворухнутись не в змозі. І здається, що вітер її не чіпає, але і з місця зрушити не дає. Тільки свічка в руках горить, наче б то і буревію немає.
Не втримався Петро, шкереберть вилетів на двір, наче дитина мала по землі покотився. Вскочив на ноги, кинувся назад до хати, дружину рятувати, а вітер йому і близько підійти не дає, з силою назад жбурляє. Знову впав він та покотився. Знову підскочив та намагається силу невидиму здолати…. І так раз за разом, доки зовсім з сил не вибився. Впав долілиць на подвір’ї та в безсиллі землю руками риє.
А в хаті щось страшне твориться. Полетіли з криши солома та очерет, утворилась величезна діра, пів криши розкрило. А звідти воронка повітряна закрутилась та стала до неба підійматись. Крутить вихор силенний, пір'я, тріски, якесь ганчір’я в ньому кружляють.
І тут з хати донісся крик нелюдський, сили силенної. У селян аж вуха позакладало, жінки, старі та й малі на землю попадали від того крику. З Шепчихиної хати кришу в повітря підняло та на сусідський город жбурнуло. Вціліле скло повилітало в різні боки дрібними уламками. Стіни потріскались.
А у вихор, який з отвору в стелі підіймався, потягло з хати наче димом чорним, як хмара грозова в повітря здійнялась. Покружляло воно в повітрі, піднялося в височінь небесну та розтануло, як і не було нічого.
Раптом вітер стих. Згори, на голови односельців посипались пір'я та мілкі уламки. І наступила повна тиша. Чутно навіть, як серця у селян колотяться.
- Все, відійшла душа відьомська, прошепотіла баба Крячківська, відмучилась на цьому світі.
Перехрестилась тричі, та «Отче наш» забубоніла.
А Петро скочив на ноги, та мерщій до хати побіг.
Забігає, посеред кімнати Ганна непритомна лежить, в руках свічка догорає. На ліжку баба Шепчиха мертвим оком крізь дірку в стелі на небо дивиться, і вже не дихає.
Кинувся Петро до дружини, підхопив на руки та бігом з хати. На дворі сусіди підскочили, хто кухоль з водою протягує, хто мокрим рушником лоба дівчині витира. Відкрила вона очі, обвела присутніх відстороненим поглядом, зітхнула тяжко, чоловіку ледь помітно всміхнулася, та знову знепритомніла.

Одужати Ганні майже все село допомагало. Хто меду несе, хто жиру козячого тягне, розтерти пропонує, той молочка свіженького наливає, баба Крячківська навіть ікону старовинну принесла, біля ліжка поставила.
Фельдшер сільський щодня навідувався. Посидить, позітхає, щось неврозуміле побормоче та піде собі. Якоїсь мікстури, порошків приніс, гірки аж очі затуляються, коли п’єш. Та лікарняний таки виписав, для роботи довідку. І за те йому велике дякуємо.

Минуло зо два тижні. Ганна одужала, на роботу ходити почала. Але, якась задумлива, відлюдкувата стала, не посміхається зовсім. Десь далеко думками своїми мандрує.
Петро було знову супроводжувати її вечорами налагодився, але вона відмовилась:
- Дякую тобі, каже, та я вже мабуть нічого та нікого не побоюся. То ж займайся своїми справами.
Хоч і не сподобалось таке чоловіку, але він погодився, не став дружину зайвого разу дратувати.
Бабу Шепчиху поховали на самому краю сільського кладовища, майже в чагарниках непролазних. Односельці навіть хрест на відьомській могилі ставити не хотіли. Але, священик настояв:
- Не нам судити її, каже, на то суд Господинь існує. А ми повинні все, як слід зробити.
Так і зробили. Поставили хреста дерев’яного.
І відбулася тоді ще одна дивна річ. Наступного дня, після поховання Шепчихи, хрест на її могилі виявився вщент обгорілий. Стоїть чорний, майже весь на вугілля деревне перетворився. А диму ніхто й не бачив.
Священик упертий виявився. Наступного дня новий хрест поставив, березовий. Той вже стояв, хтозна скільки.А обгорілий закинули в самісінькі чагарники та й забули про все.
Хата бабина через деякий час повністю зруйнувалась. Але на місці тому ніхто не оселявся, хоча й земля на городі добра була, все одне, не наважувався ніхто.

В Некремінном про ті події більше ніхто не розмовляв, та в інших селах язиком не ляпав. Вміли тоді по селах таємниці зберігати. Бруд з хати назовні не виносили. Хоча й траплялись час від часу ті, або інші події, все залишалось на розгляд сільської громади, та назовні не виходило.
Так і жило собі далі село Некремінне. Діточок ростили, врожаї не погані збирали. А вечорами за чаркою та при свічках різні історії небувалі розповідали.

Закінчила баба Гавришиха свою чи то казку, чи то бувальщину розповідати, тиша настала. Чутно навіть, ач мишеня в коморі чимось хрумтить. Онуки вже зовсім заплутались, де правда а де вигадка. Сидять на кроватях, як ті миші, не ворухнуться, навіть дихають тихенько.
- Бабуля, тихесенько кажуть, а далі ще щось сталося в цій історії про відьму?
- Та все я вам розповіла, відповідає Гавришиха, розбираючи своє ліжко, та готовлячись спати,нічого більше не траплялось. Спіть вже, пізно і так я вас забовтала.
Уляглися всі, тиша в хаті. Але не спить ніхто. Баба на лужку ворочається, внучата казку ще раз переживають, боязно їм, добре, хоч лампадка біля ікони горить потроху та в кімнаті не зовсім темно.
- Бабуля, через деякий час наважується старший онук, а ця казка не про бабу Ганну, яка й досі край Козачка живе в старій хаті?
- Та вгамуйтесь ви, бісові діти. Спіть вже, бо більше не буду казок розповідати. Не знаю я, про ту чи не про ту бабу Ганну.
- Знаю тільки одне:
Наступної весни, коли вже трава зазеленіла та квітнути почала, стали селяни помічати, що Ганна Галушка по лугах та ярах ходить, травки, квіточки, коріння якісь збирає.В хаті її настоянки, мазі почали з’являтись, пучки трав різних сушитись.
Петро не дуже задоволений з того був. Але не чіпав дружину, бо й так багато вона чого пережила.
А вже восени до Ганни односельці потягнулись… у того живіт прихватив, відвару просить, того зуби замучили, настоянка потрібна. Дівчата молоді, не заміжні, інколи потайки, вечорами забігати стали.
Але в селі все було тихо й спокійно, тож ніхто на ті дивацтва уваги не звертав, або вдавали, що не звертають. Так жили собі потихеньку. А що далі було, вже й не пам’ятає ніхто.
- Все,каже Гавришиха, спіть вже ви, не зліть бабу, все що знала вам розповіла, щоб більше ані звуку не чула. Заплющуйте оченята, ротики закривайте і спіть!
Нарешті в старій хаті запанувала повна тиша.А ледь пізніше рівномірнедитяче сопіння.
Тільки баба Гавришиха не спала, крутилась, ворочалась майже до самого ранку. Десь думками, в минулому блукала.
Та нарешті і вона заснула. Не спало одне мишеня в коморі.
Категорія: Конкурс | Додав: olegator (16.09.2015) | Автор: Олег Гавриш
Переглядів: 351 | Теги: Українські жахи, казки, баба Гавришиха.

Публікації інших авторів

Розкинулись поза селом поля...
Я желаю стать твоим нижним шелковым бельем
Шукаю сенсу у житті своєму
Коли без тебе я..
Летіла думка в височінь
Небо
Просто
Допоки...
Буря
Вечір

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]