ГОЛОВА І ГОРА - Конкурс - Публікації - Видавництво книг "Лілія" Видати книгу издать книгу
П`ятниця, 09.12.2016, 06:56
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

ГОЛОВА І ГОРА
ГОЛОВА І ГОРА На барвінковому престолі сидить Голова. Небесна дорога оповила гірський простір. Задимлено зриваються викрашені вчора дорожні знаки. Поки відходиш у безмір невідомий, станеш відомим. Бо земля кругла, бо йдуть Укреї, не стоять на місці. Апріорі небесна Голова схиляється над горизонтом., то ледь знесилена нова доба: п’ять сотень зіниць, десятий пломінь зі списом на Голові, і ще одне п’ятидесяття – Я. Віки, роки…попелисті, виглядає на дорогу синильний ампір. Загравами Шопен у вимірі. Конфузно просяться звуки: повір у власну долю, долю народу. А світозарний шафар скликає на гостину. Буде польська шляхта величати У-укр-народ, « хрущі над вишнями гудуть»- весна. Народилося дитя, дитя Правди Крайникової. Радіє крайня від світу, окрема за цвітом, відібрана за віком молода дівчина Калина, на білу вежу віків споглядає: «Всюди буйно квітне черемшина…» Росте Гора, Ю- РА, оповита вірою, закрита валькірією. Попід Горою ходить дівчина-Весна. Дорожня тайстра наповнена добротних вимислів. Змій Горинич забіг наперед, аби прочистити простір, Колобок-Сонце переступив поріг кривавого виміру, блискавиця скупалася в крові роду. Стара Гора набожно скрутила руки, заглядає до великої небесної Голови. Там круки каркають… Досить смутку, до світла верни! Вкрилася Гора малахітовим шлейфом, заярілася амбітними співами, «а вівчар жене отару плаєм…» Резонанс . Шумер білими шумами вимірює добу до і після. Десь років двісті: крайниковий хлопчик пас віці, обіймав світ очима, а за плечима - орда… перед зором – бірюза і сапфір. То дорогоцінні діаманти душі. Ватажник не вівці прагне пасти, а народ.. Микола Чудотворець несе малому віру: бери блакитний овид , чорний ліс, жовті долини – і йди! Твій тракт – доступ Всевишнього. Скорбно схилився дід, сонячно всміхнулася мати… Росте дитя. Священні шати вкривають молодечу фотель .. на сході сходить голова. Там коливає світ Крайнину, а пасерб чекає миру. На заході зима. Та ні, вона жива. Дивиться Голова на землю. І тихо радіє: є Україна! Зріє. Є діва, хоч маленька, та справжня. Шовковиця увіходить ніжками, махає крильми, проникає зором простори. Є … засвідчують і три тополі, що на леваді, край села. Звеличена голосить Голова. Обстежує просторінь, проникає у воду, обдивляється віддзеркалення в озері, мислить про добу, що настала. Абсурд Спінози, Сікорський видає нові обози, Вернадський проситься сказати про всесвітній біорозум, Тесла ганяє хмари, резонно викликає бурю, Шопен малює звуки на хмаринах, у полонинах має замок Кафка, до нього проситься Богдан-Ігор Антонич. Ніхто не знає, де та Голова, що всіх за собою веде! Тіло на землі у крайниковій решітці. А руки, руки обіймають світ. Обіймів просить і незрушна Голова. Скроплює сльозу правди, зронює кришталем на Гору. Велична скеля безмовно тупиться на світ. Осварга карпатського гонору, ватага небесних вітрів теж хоче зворушити незрушене , оббігає довкола, пороблює звивини, закликає до танцю. Де там! Сонце крутиться навзамін, то в один, то в другий бік. А Голова росте...Пухка, як вата, ніжна, як руно, височіє рунами над Горою Руною. Знаки руни прокують про нещодавнє, згадують майбутнє. А за плечима, перед очима – Сонце. Новий вимір. Геній стискає у обіймах і Голову , Гору. Обоє в одному параметрі. Обоє в одних стилях, руках безміру. Де поділися друзі-вороги? Де незаймані доли? Де маківка непокритої голови? Говори, і йди! Там мій простір, а там твої пісні. Он ні! Ти зістрибнула в прірву. Ост, вест, а Сет мордує душі. Твої апологети: готи, Грети? Весь світ навколо кривди затаївся, ати зросити хочеш правди спів. Зумієш пам’яттю пізнати світ, узнаєш вивищенні доли? Чи заблокуєш ходи, збори? Навиворіт, усе навиворіт…. Земля сферична, ти підопічна часові, небо просторе, ти оточена морем, горизонт – недосяжна пряма, ти світла, осяйна. Космічний простір, яскравий звук - поліфонія, приємний смак – задоволення, дотик реалії – престиж, бескеди у ватрі, , не згориш. Світи, палай, і злітай! Фантом недосяжності – то ти, Голова. А – я Гора! Хочеш, повідаю довготривале мовчання? Хочеш, проросту невидимим простором, стану крихіткою, нано-частинкою глибини? А час переверну у хвильку лету. Адепти( два), то два віки, два покоління, симбіоз двох вимірів життя. Там віртуозно вимальовує шлях жах. Вчора, передучора, давно. Гора точка відліку до, і після. Завтра змалюю крилами. Тобі ж злітати все одно. височіти над долами, заглядати на трон небесний. Зором споглядати безкінечність, ущільнювати час до проявів на небі долі. В дорогу! Життя! Моторошно… Сферична голова підглядає на землю. Не зрозуміти де її капище: під світом, над світом, чи поміж нас, у Всесиллі розуму витає? Всюди. На сферичному плоті вівці в позолоті, небо гаряче, розпечене, сонце каміння кидає до горну, земля заморожена. А я? Апелюю до вашої цноти, аби збагнути власний рід, зігріти землю, зросити кров’ю Слово, відкрити перед Словом двері в інший вік. Сім раз відмір, а раз скажи. Бо потім пізно буде. Вже діти плачуть попід кригою зла, благають випустити їх. Бундючно дивляться роки, вгодовані гади сторіч. А сотні свіч до них підносять маленькі ельфи. Мало світла, мало плачу. За межею істини,злістю вгодовані, на помості памороззю світять кістки голокосту. Там наш відчай, там сльози солоні, там сіль у Слові. На шляху розхристана плоть, перший, сотий - наші цноти. У дорозі любов осідлала звеличену кров. А вітер колише простір і роздирає на чотири кути. Там світло, там гості, там Я і Ти. Недалечко, в гумусі, спорожнює чашу п’янкого абсенту час, за тебе, за проріхи наші, за нас. А що, наше Слово? Не наше, його! Він вівці на просторах пас, сам йшов попереду, як і належить Слову! Вклонився кручам, нам прорік: любіть себе, світло в собі любіть! Ми скніли, не розуміли: найбільша сила справедливості – любові чуття. Не смій палити мости, що тобою не зроблені, не смій крушити порти, що тобою не згорнені. А було ж таки Слово., спочатку попереду. І вів творець своїх овець. І небо колосилося, розстелюючи навпіл браму. Попереду дзвеніли дзвони , молодки грали на органі. До восьмої осі просився папірець, дев’ята, сповнена життя, не пропускала наперед дитя. Минув дев’ятий день. У левітації границь немає. Спочив, простився, відійшов, на твоє місце хтось прийшов. Там круговерть – життя. Без хникання, без вороння. Там пагін виростає, дозріває, дає плоди, тихенько засихає – і проросте нове життя. Там з-під каміння течуть ріки, там вдоволю страви для ягниць. Але спочатку було Слово. І вів творець овець. Сферична гора. Ти ще шукаєш дивний Апіс, ще вполював хочеш здобич. У руках спис-перо. Пиши. Твоє зело вже проросло, з-під каменю гірського. «Розлізлися поміж людьми» думки Янові, оновлені, німі, заговорили Словом. Доприйдений, дознайдений, дозібраний у жменю дух, служитимеш землі! За зоряницями , у сапфірних окопах добігли слова горизонту. Кисень, водень, вуглець і азот – біоживильний трунок. Вперед, назад, перший, сотий рахунок. Дорога до дому, до неба, живиця живого, Прилисток, шовковиця метеликів шовку. Там небо зріджує ампіром краплини золотих надмірів. Десь Каін згрібає сіно на перевеслах місяця, а Авель пасе стадо. Там їхня мати виглядає, дітей благає жити мирно…. Борець за правду на сопілці грає, танцюють молоді дівчата, чада Крайнини. Блаженно-пурпуровий краєвид друкує книги, замальовує картини. Натхнення віртуозна сила, коли розпростираєш в небі крила, коли торкаєшся життя веселки. Тоді ти розумієш, яким є пуп землі, що сонце навколо обгортає твоє обличчя, а вітер виносить тіло в неземні реалі . Не варто щезати від того, від чого ніколи не можна втекти. А ми, розбещені всіма благами денного світила, вкриваємось стягами, розрізаємо Адамове яблуко, на крихти, на крихти….і пускаємо по вітру. Мудра Голова височіє у вогні і пророкує щастя Крайнині, своїй дитині, породження Мар’яночки. Махає грифами дитя, сплітає веселкову пряжу, для мами, для батька малює жовто-голубі стяги небесною гуашшю. А дітки вчаться…. Кому воду носить малий щасливець? Там, там веселка воду носить, на сповнену ріллю Мар’янка мак сіє. Буде народ, визріє біополе - свідомість заполонить інтелект – буде рай! Примовкає дивовижна діч, закриває своїм крилом і Гору, і Голову. Сидить старий дідо на просьбі, підночовує після трудів, а коло нього щаслива мати « з своїм дитяточком малим». Адамове яблуко надкушує жадібно, зроблене Дідухом перед Паскою, а опісля сповнить ся розум новими згадками, словами, замовлянками. Бо мама Мар’янка щира перед Богом, бо чиста її кров,цілющим трунком бурлить від предків аж до днешніх років. А ще оде щасливий хлопчик вибігає на вулицю: «а я в попа обідав!» Що то є та правда, коли щастя дитини в піднесенні власного духу над буденнісю, коли довжина часу в одній хвильці., в одному порухові. Коли все довкола змивається одною сльозою, коли всі бездиханні свічами постають у просторі, аби світити майбутнім, ще теж ненародженим, значить бездиханним. Коли ціле зливається в одну цятку, коли судження вібрують в унісон з Головою, великою Головою Всесвіту, коли Я- це Ти, коли….білі шуми білими світами мандрують за білими мислями. Іммортилізм… цифрове зречення, дві століття, дві епохи, два спости змінити, догнати, випередити, злетіти , перебороти гравітацію, знайти себе. Лише два. А, ніби й не було! А певне, не збагнули, проминули, пройшли… Вершинно споглядає на білий світ Голова, низинно височіє Гора. Німа….П’ять рибин рахує, нагодує білий світ, чи не нагодує? Там безкінечність вимальовує прогини, прориви, співи солов’я… А обруч сонця в образі змія, мудрує, провокує жалом, пече. Відступник Адам синильними нитками штопає п’яне полотно небес. Чорне вугілля випинає з сторін малого Івася. Що за мара? Свят, свят, я вся у тому межи браті, як чорний пес у чорному дворі, чатую чорні виміри на чорній землі. Протяжно завіває вітер , обіймає гору торсонами, заплітає коси з іонами. тулиться до одвірка. Аж онде той старий, з бородою і вусами променями. підпирається на дивовижну епоху, правда крихку, як сам старий, та йде стоїчно у вчавлені дні, у закривавлені ночі. Іде, падає, знову встає, знову іде, іде….розпечене каміння змінює день на ніч, дорога освічується, жертвами , що за плечима у старця… Настав ранок. Блукає загублений місяць, не дочекається таксі-колісниці, аби відійти у відрядження. Надокучливі зорі кліпають очима, бо десь загубили планшет, а ще матінка земля викрала дзеркало, аби бли байдики, не задивлялися на дівочу вроду, а працювали. Велика наука. Школа виживання. Все так, як дві шихти тому…. Тільки теле патія стала телевізією, милостиня змінилася на мило вистояною. Зір зімкнувся в цятку нано виміру, Всесвіт стогне такою ж тугою. В ті ж ігри бавляться люди: солдати, вампіри, маруди, наруги. Десь у вимірі блукає загублене ягня. Залишити дев’яносто дев’ять? Знайти те, єдине, соте? На подіумі зімкнені дві фальш-діви, за ними йдуть у резиґнації монашки. Я зрозуміти хочу все, слабі мої наміри. Розриваю очі до обіймів землі, притискаюся німо до обломків історії, на порожній струні витанцьовують вівці брейк, шейк. Гопак, грають у руську рулетку, вклоняються шейху, мають нову абетку. Віртуоз в меланхолії. Хто їх пасе? Де сопілкар? Згорблений дід, миле дитя, файні дівиці, зморщена мати, і просто волонтер хочуть пороги ріки яви переплисти. Сезон виноградних видовищ, доба капищ, прощення: дев’ята ніч дев’ятого хрещення. Що мені? Знову хазяйную у твоїм сні. О, ні я визначена буква нового алфавіту. Плацик, руно, руни, плаї, гори Руні, а бринза, вурда, ощипок – файний вимір ватага. На майдані коло церкви революція іде. Хай чабан усі гукнули за отамана буде . Хто ти, де? То віртуозний лірик, вратар золото оправних огорож сонця, небесних дзвонів. А зеленооке дівча, стильне, кохаюЧИ жваво, з двОХ звірІВ повинна обрати одного. Один за ліву руку тягне, а інший –тисне за правицю. Вже розідрати її готові. За ноги, руки, покласти на мерця живицю. Послів шле перший звір; заможний дуже, у нього випране життя, поміж плече – медуза. А другий хитрий , з неба дивиться зазивно на небогу. Злітати кличе нашу царівну. Злетіти назавжди… Левітація, як овації, може трусонути. Кинути на обруч, заколихати до смерті. Сидить бідна дівчина: ноги на землі, голова в небі, а серце, серце поміж народ ходить, збирає поборників – хто за, хто проти! А ти? Не можна прискорити те, чого ніколи не буде, і заперечити те, що мусить статися. Дивись! Блимає вогник. Здається, це вогник щастя. Давай, зловимо його! Що ж спробуй! Ні очима, ні руками чи навіть ротом не схопимо цей блиск. Хіба що душею. Вдача. вільна птаха. Ніхто її не спустошить, якщо народилася багатою, бо ж непідкупна! Білий сніг… зелена прорість встеляє оголену землю, щедро напоєну соком весни. Світлий пагінець пругко піднімається на чорну землю, на білий сніг. Так і хочеться торкнутися молодих листочків і бодай рісочку притулити до спраглих уст. Ковтком цілющого нектару заспокоїти спрагу оновлення. Це ж бо березень. Вислав швидких гінців сповістити світ про прихід жаданої дочки. Оживе земля, заллється ясним світом природа,окрилиться сонячним теплом, осягне все вінценосним буттям. Стелися барвінку! А гора Руна дивиться на Київ очима мольфарки. Заглядає у проріз між Правдою і звіром,. І не може збагнути, в які руки віддати дочку єдину, Кранину. Голова схилилася над Горою і щось перешіптуються, а, може, дотокмачать добру справу, на славу Всеславу. Бо ж вишиванкою плаче дощ, а жених зодягнув цифрований анцуг. Буде весілля! Защебетали ластівочки: щедрик, щедрик., щедрівочка… А там Гора. Вилискується на роздоріжжі життя і смерті. Стара скеля, поморщена зворами, покришена вітрами, ще стоїть. Перегукується зі сферою, що височіє над нею, хоче збагнути, куди посилати своїх оглядачів, до котрого зятя? Велети орли щось пророкують. Не чує вона , не чує. Бо ріні вони : один – двохголовий, а інший, малий, хоч соколоМ зиркає – треба рости! Схилила Гора свою маківку до днини київської. Стоїть у обнові, а ще не знає, якій. Біля її підніжжя камінці на всякий смак. Підійди, вибери свою частинку, свою долю, зроби історією власне життя. Заглянь у піщаний витвір мовчазності, відкрий онімілі уста, знайди своє віддзеркалення на багатовіковій історії….Лиш би не применшити, чи не переборщити власну роль у всьому цьому… Палити мости треба вміти. Палити думки крізь попіл часу, лиш генії здатні. Палити мости nтреба вміти. Палити думки крізь попіл часу лиш генії здатні. Латентні стіни виглядають на білу вежу. Страшно? Сяйво спопеляє непокору. Спрямовує в дорогу кривавою мотузкою сталеву балку, Підтримує безсмертність. полеміка роду – то Я. Ти холодний, без дна. Смертність, як прозірна земля, ще впотужнює спротив. Я ж виношую сонячну тінь. А вже потім – моменту музика дивна крізь вічно Слова приструнює простори. Море, горни, струни…Я – не Я…Я – Земля. Ти верховна Голова. Хмари, Попіл, вогонь…розіп’явся день над широчінь небесну , зростає час, пробиває незначні дірки у пасторі бажань. То хороводи водять всюди . Десь Еріх Берн записує ті «ігри, у які грають люди». Довжина часу , в проміжок епох, десь два коліна, дві гілки генетичного дерева, два поштовхи магнітної сили вітру, дві порожнечі заповненої борні за життя, два промені Ельдейгейзе. ПРО-СВІТЛЕННЯ, ЗА-ТИШОК. СЛІД - срібного буття. Тетяна ГРИЦАН
Категорія: Конкурс | Додав: TETANA (29.04.2014) | Автор: TETANA
Переглядів: 383 | Теги: Росте Гора, ПРО-СВІТЛЕННЯ, Ю- РА

Публікації інших авторів

Колискова життя
Под постоянными лучами...
Сыграй мне судьба...
Іноді
останній лист
Я желаю стать твоим нижним шелковым бельем
Синиця і Горобець
Бранець шалу…
Чи всі щасливі мають бути в світі?
Мутно перед глазами

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]